Порошенко и Путин понимают, что системы управления в их странах принадлежат одному классу, имя которому "Автократия". При других обстоятельствах они могли бы вести вполне согласованную политику. Похоже, что Тимошенко собиралась стать Президентом и обеспечить шлюз в отношениях между РФ и Западом. И таким образом поднять Украину. В виду таких перспектив Тимошенко крайне нуждалась в доверительных отношениях с Путиным. Она уже и "хи-хикала", и не протестовала против войны Путина с Грузией .. Но не сложилось.

Янукович продолжал двовекторность Кучмы. И быстро спалился.

Порошенко пришел на пост Президента от Майдана, т.е. стал Президентом на пике национально-освободительного движения украинского гражданского общества как его участник и представитель. Т.о., Порошенко по определению стал врагом Путина.

Путин не может отпустить Украину, потому что остальные скрепы вместе взятые могут не выдержать такого поражения империи и Кремль может оказаться в осаде. А что последует за этим, трудно просмотреть в деталях. Поэтому для Путина важно получить в Украине такого Президента, которого можно было бы не считать врагом. Если бы такой Президент появился, то Путин торговался бы с ним в широких пределах.

И Путин вцепился за Донбасс надеясь вымотать ВСУ обстрелами, а Порошенко - напряжением. Путин рассчитывает также, что Запад устанет от Украины и выйдет из игры.

Порошенко, напротив, все силы бросает на удержания Запада в своих союзниках.

Запад имеет антипутинское большинство, которое, если удержится еще лет пять, то возможно опустит РФ на такие битые колени, с которых та уже не поднимется. Запад склоняется к мысли, что перспектив превратить русских в цивилизованную нацию практически нет.

Шансы выиграть есть у каждого игрока, поэтому игра будет продолжена.
Сноб.

Екатерина Шульман: Присоединение Крыма — ответ властей на протесты 2011–2012 годов

Политолог Екатерина Шульман — кто выиграл на присоединении Крыма и почему важно понимать не только те события, которые произошли после весны 2014-го, но и те, которые могли бы, но не случились

Фото: Константин Чалабов/РИА Новости
Фото: Константин Чалабов/РИА Новости

В политической науке есть хорошо известный и изученный феномен: авторитарный или полуавторитарный режим, сталкиваясь с оппозицией, расширяет свою базу поддержки. То есть выступления против власти заставляют ее искать дополнительную опору помимо той, которой она пользовалась традиционно. Если бы термин не звучал так издевательски, можно было бы сказать, что в ответ на протесты авторитарная власть демократизируется. Хотя и не так, как этого обычно желают протестующие. Мы можем это увидеть и на примере посткрымских событий.

Я считаю всю крымскую и восточноукраинскую историю следствием или ответом власти на протесты 2011–2012 годов. Эти протесты были объективным общественно-политическим процессом: они стали манифестацией противоречий между социумом и системой управления. Во времена, как сейчас это принято называть, «сытых двухтысячных» под влиянием одних и тех же факторов — нефтяного благополучия и информационной открытости — общество прогрессировало, а аппарат управления не развивался, а в некоторых своих отсеках деградировал. Разнонаправленное развитие одного и другого — «производительных сил» и «производственных отношений», если говорить языком марксизма (аналогия не полная, но проясняющая картину), — привело к конфликту, который выразил себя в массовых протестах 2011–2012 годов. Это был процесс, который нельзя было «победить», замести под ковер или сделать вид, что его нет. Говорить о том, что протест был «слит» из-за того, что кто-то в какой-то момент неправильно себя повел, занимательно, но малоосмысленно. Понятно, что участники протестов ожидали какой-то другой реакции и других результатов для себя, но из этого не следует, что протест был «подавлен» в смысле «уничтожен». Он имел и продолжает иметь последствия.

К чему привела реакция политического режима? Для граждан и элит были предоставлены новые возможности участия в общественно-политическом процессе. При этом приобретения граждан находились почти исключительно в поле символического, тогда как элиты получили сущностные преимущества.

Как это выглядело? Власти сделали гражданам подарок — Крым. У этого события было множество внешнеполитических, внутриполитических и экономических последствий, но оно должно было вызвать — и вызвало — достаточно долгоиграющую позитивную реакцию. Присоединение Крыма было спецоперацией, которая не требовала никакого гражданского участия ни внутри России, ни в самом Крыму, тем не менее, поскольку людям все это очень понравилось, у них возникло ощущение, что они сделали что-то хорошее вместе с властью. После крымских событий вплоть до второй половины 2016 года число людей, положительно отвечающих на вопрос «Можете ли вы влиять на происходящее в стране?» постоянно росло. «Посткрымская эйфория» в строгом смысле длилась недолго — ее стерли уже осенью 2014 года первые волны экономического кризиса, — однако осознание Крыма как приобретения (а не потери или убытка) продолжается до сих пор.

 

После крымских событий мнение и интересы армии стали учитываться при принятии политических решений

Внутри элит определенные группы интересов получили от крымской и посткрымской политики бонусы, а значит, стали еще влиятельнее и богаче. Речь в первую очередь идет об армии и ВПК, а также об агрохолдингах и ретейле. Первые заинтересованы в агрессивной внешней политике, высоких расходах на оборону и ВПК и в собственном представительстве во власти. По сложившейся позднесоветской и постсоветской политической традиции армия и флот не являлись политическим актором. Одним из, казалось бы, очевидных, но очень редко замечаемых парадоксов нашей политической системы, начиная с послевоенного периода, является тот факт, что спецслужбы — это политический актор, а армия — нет. По итогам крымской истории и того, что последовало за ней (Восточная Украина и Сирия), армия тоже стала политическим актором, вернула, или, правильнее сказать, приобрела политическую субъектность.

Выражается это в том, что мнение и интересы армии теперь учитываются при принятии политических решений. Даже с точки зрения внешних проявлений и медиакартинки, во всех рейтингах явного и тайного влияния министр обороны будет назван в числе пяти самых значимых людей в стране. С его предшественниками такого не было. По всем циркулирующим легендам он участвовал в принятии ключевого решения по Крыму и являлся одним из основных decision-makers в дальнейшем. Кроме того, армия, которая и раньше получала много денег, теперь получает еще больше. Настолько много, что в 2016 году расходы даже пришлось немного урезать — они стали неподъемными для экономики. ВПК и армия — не единая группа интересов, но и ВПК выиграл от крымской кампании и того, что за ней последовало — прежде всего, в финансировании.

Крупные агропроизводители — сельскохозяйственные холдинги юга России, которым принадлежат целые регионы и которые в правительстве представлены министром сельского хозяйства — бывшим губернатором одного из таких регионов, — получили в качестве бонуса продуктовое эмбарго. По этой причине никакой отмены продуктовых контрсанкций в ближайшее время ожидать не следует: они слишком выгодны. К агрохолдингам присоединяется группа ретейла — сетевой торговли. Для них выигрыш чуть менее очевиден, потому что средний чек покупателей сетей уменьшился: крымская история и ее последствия отрицательно повлияли на доходы населения. Тем не менее для них сотрудничество с агропроизводителями и монополизм на внутреннем рынке, избавление от западных конкурентов — тоже фактор выгоды.

Можно выделить еще одну, менее очевидную (хотя постоянно находящуюся на виду) группу интересов — медиабюрократию, то, что называется «машиной пропаганды». Эти люди тоже получили больше, чем имели: внимание, политический статус и деньги.

 

Люди выбрали стратегию пассивной адаптации к новым экономическим условиям, но одновременно с этим произошло усиление политической апатии и абсентеизма

Говоря о последствиях 2014 года, важно отметить не только то, что произошло, но и то, чего не случилось. Система не перешла на военное положение, не вступила в прямой конфликт со всем миром. Ее испугала изоляция, и она стала спасаться от нее всеми методами, в том числе хаотично вмешиваясь в любые мировые процессы без какой-либо внятной цели, кроме одной — избежать изоляции. Но что еще важнее — когда за крымской историей началась история на востоке Украины, большинство граждан не приняли в ней участие. Учитывая масштабы нашей страны, поехать в Донбасс могло бы гораздо больше людей, если бы эта история действительно отвечала на внутренние потребности общества. Но этого не произошло. Участие в этих событиях российских военных спецслужб говорит о том, что добровольцев недостаточно (а сама необходимость привлечения добровольцев — о том, что было недостаточно поддержки местного населения).

Все увлекательные приключения России 2014 года не вызвали внутри страны мощной националистической волны. Можно было ожидать, что в ответ на украинские события и Крым в России приобретут популярность националистические идеи. Если бы это было так, мы бы увидели новые националистические силы: новые партии и новых лидеров. Это была бы волна такой энергии, с которой власть ничего не могла бы сделать. Но она успела вовремя кооптировать одних и репрессировать других. То, что это удалось сделать с такой легкостью, говорит еще и о том, что сущностная поддержка националистических сил была невелика.

Проще говоря, на них не было спроса. Уже по результатам региональных выборов осенью 2014 года можно сделать вывод, что те партии, которые усиленно использовали как крымскую, так и националистическую, ультрапатриотическую повестку («Родина», «Патриоты России», «Коммунисты России»), не получили за это никаких электоральных преимуществ. Парламентские выборы 2016 года этот вывод только подтвердили. Сейчас понимать это особенно важно, потому что за прошедшее с 2014 года время экономическое положение граждан ухудшилось (мы видим по динамике доходов). Люди выбрали стратегию пассивной адаптации. Но одновременно с этой пассивной адаптацией к новым экономическим условиям произошло усиление политической апатии и абсентеизма. И это станет главной проблемой выборов 2018 года: над ее решением сейчас преимущественно думает наш политический менеджмент.


====================================================================================================

Да, почти согласен.
Эйфория в связи с "возвращением" Крыма - вот это самое существенное обстоятельство для тех, кто хоть каким-то боком (я - северовочным) интересуется судьбой РФ.
Не, я не собираюсь выписывать заключения народам РФ - джунгли (постСССР) есть джунгли, сильный ест слабого. РФ давно облизывал Крым, подсаживая туда заразу в виде отставников своих силовых структур (к тем многочисленным понаехавшим во времена СССР). И вот, когда слюни потекли рекой, уже не мог удержаться и хапнул переваренный совдеповский заповедник. Только в этом месте (т.е. по вопросу о мотивациях захвата) я не согласен с Екатериной. Не события внутри страны (чихать хотела кремлевская автократия на протесты, имея такую нацгвардию-ФСБ и такую патерналистскую провинцию за пределами Москвы), а угроза уничтожения 5-й колонны в Украине после нашей Революции Достоинства - вот ключевое для войны с Украиной обстоятельство.
Устранить угрозу выхода Украины за пределы кремлевского радиуса действия - вот главная мотивация для начала войны.
Не будь вторжения ВС РФ, наше движение из национально-освободительного (Янукович с донецкими бандитами воспринимался у нас как окупанты) трансформировалось бы в социальное - начался бы длительный процесс замены автократии (с ее клановостью и мафиозностью) системой самоуправления. Инвестиции из дружественной Европы и США-Канады-Австралии сделали бы переход к демократии успешным процессом. Вот эта вот перспектива должна была впечатлить Кремль значительно сильнее, чем протесты 11-12 годов.
Агрессия Кремля отодвинула наши социальные трансформации на будущее.

Виталий Кулик:
...
На мой взгляд, главным препятствием на пути к нашему Будущему является ПОСТСОВОК.
...

Та почему ж таки "препятсятвие"? Кто таки рвется к будущему? Э, товарищ Кулик, Вы не любите наш народ. Получается так: вы там на "Хвыле" отправились туда, где жить хорошо, а "совок", которым пропитано наше население, стоит непреодолимым препятствием на вашем пути. Т.е. вы хотите жить хорошо отдельно от "совка", а значит и от ареала его обитания.
Так есть же способы помочь вашему горю. Во-первых, можно купить усадьбу в коттеджном городке. Хотя и там можно напнуться на обратную сторону совка. Ну, тогда, можно уехать в цивилизованный мир. Тоже не хотите? Там не говорят на украинском? Кстати, Ваша статья поставлена на русском языке и я не нашел переключателя на украинский.
Тогда вам остается преодолевать препятствие на гребне хвыли.
Хотя можно было бы посоветовать вам изменить свое восприятие жизни.
Ну, например, вы могли бы рассматривать нынешний этап украинской истории как совершенно естественный этап и вашей жизни, т.е. как такой этап, который следует из украинской истории и который надо просто прожить, а не устранять как препятствие. Тогда Вы могли бы оценить длительность этого этапа и предугадать характер следующего этапа, и это помогло бы Вам удерживать высокую степень адекватности Ваших представлений. И, соответственно, быть адекватным в вашей активности.

...

Но распад олигархического консенсуса создает «окно возможности» для завершения Революции и избавления от постсовка.

...

Вот эта терминология - чистый большевизм (простите за классификацию). "24 рано, а 25 поздно" - вот девиз рейдеров. Действительно, большевики успешно совершили рейдерский захват Российской империи. Но захват страны рейдерами не ведет страну в направлении цивилизованного мира.
И к тому же - то ж большевики .. Да в России .. А вы рассчитываете на подобный гоп-стоп у нас?

...
Классическая революционная ситуация может затянуться. Верхи могут, немного поев друг друга, научиться управлять по-новому. Например, при помощи «военного положения», запретов, комендантского часа и репрессий. Это будет прикрываться «войной с внешним агрессором». Но даже в таком случаи временной ресурс у режима будет ограничен.

...
Может случиться и военное положение, и репрессии. Потому что способом существования автократии есть "стабильность". Они пустят все силы на сохранение стабильности.
Альтернативой автократии, с ее пресловутой стабильностью, является демократия, с ее стремлением к развитию. Но ведь у нас становление демократии находится в очень начальной стадии
Спрашиваете "что такое демократия"? Отвечаю: это такое устройство общественного управления, которое начинается с уровня территориальных громад. Т.е. демократия основана на самоорганизации для самоуправления. Все идущие вверх уровни управления процессами в обществе продуцируются нижними уровнями и перед ними отвечают.
Пока у нас нет в сознании такой демократической альтернативы, то нам нельзя лишать страну управления вообще. Отсутствие управления означает хаос. Не знаю, как Вы, но я хаоса боюсь больше, чем "злочынной влады". Ибо в способности нашего с вами народа не соблазняться простыми решениями я не уверен.
...
И тут главное, чтобы на новом этапе украинской революции в стране существовал Субъект, способный не только указать путь выхода в Будущее, но и имеющий ресурс для того, чтобы удержать власть и не дать схлопнуться Украине в «сомалийскую воронку».
...
Та есть такая партия, даже не одна. Указывать дурному народу путь всегда находились желающие. Но неблагодарный народ всегда топал своим путем.
...

Это субъект не должен быть связан пуповиной не с одним из существующих политпроектов (так они всего лишь проявление олигархических группировок). Ему не обязательно быть массовой партией. Массы хотят постсовка. Нужна партия авангардного меньшинства. Партия-орден \ партия-коалиция, способная (в силу своей внутренней идеологии и принципов) взять на себя политическую ответственность и пойти на социальный эксперимент: с переоснованием Республики в Украине, написанием нового Общественного Договора, внедрением новых правил приобретения гражданства, распространение технологии блокчейна в госуправлении, демонтажем нынешней бюрократической системы, наказанием виновных за консервации постсовка и десепаратизацию страны.
...

Да, партия нового, нах, типа! Не связанная с совком, но указывающая массам путь преодоления совка. Партия, жаждущая взять на себя ответственность!
Позвольте спросить: а в какой политической системе эта партия-орден собирается брать (и как?) на себя ответственность? В ныне существующей политической системе автократии? Где партии как раз и являются отрядами для "взятия на себя ответственности" .. Так совковые массы за этот орден не проголосуют.
Тогда как иначе "ответственность" окажется в руках "ордена"?

...
Вы спросите: когда и где появится такая сила? А она уже формируется в дискуссионных клубах, в окопах на передовой, в университетских аудиториях в коворкингах ICO. Контуры ее идеологии уже просматриваются в публикациях многих авторов на «Хвыле». Ее появление, подобно буревестникам призывают Сергей Дацюк, Богдана Бабич, Юрий Романенко и многие другие.

Точкой кристаллизации этих усилий в политическую силу должно стать обнуление существующих олигархических политсил и их агентов в общественной среде.
...

Мы спросим: как это "орден" сможет то-самое "обнулить"? Вот про это подробнее, пожалуйста. А потом, если сможете ответить, будут и другие вопросы.

...

А для этого нужно «шатать» эту систему. Шатать, провоцировать, вскрывать язвы постсовка. Показывать бесперспективность, коррумпированность и неэффективность.
...

А, путем "шатания" на сайте "Хвыля" вы то-самое и будете обнулять? Ну, тогда даже и вопросов нет. Вскрывайте, конечно, показывайте. Это полезно для молодых поколений. Которые, как я полагаю, и начнут когда-нибудь создавать демократическую альтернативу. Причем, нынешняя авторитарка им будет сугубо неинтересна. Они, боюсь, даже шатателей ее забудут. Они просто начнут сами управлять своей страной.

...

В такой борьбе попутчиками нашей Революции могут стать совсем неожиданные персонажи и игроки. Со временем они будут отпадать или переходить на сторону постсовка, потому как сами являются лишь одной из его фракций. И в этом нет ничего страшного. Они должны просто сыграть свою роль могильщиков системы. Вы поняли о ком я говорю?:)
...
Та конечно - о  "Самопомочи", "Батькивщине" и о всяких отдельных попутчиках. Большевики тоже, кстати, любили попользовать попутчиков.

Смешные вы, ребята. Мне даже жаль теперь моего потраченного на эту писанину времени.

 



Недоторканий Президент, недоторкані депутати і судді.

1. Якщо позбавити н. тільки депутатів, то це може мати такі наслідки:

- Президент отримає кишенькову ВР (зараз вони домовляються)
- Судді піднімуть ціну своїх послуг з порятунку підбитих депутатів

Тобто, автократична система в цілому зміцніє.

2. Якщо позбавити н. Президента (зробити імпічмент реальним) і депутатів одночасно, то можливо таке:

- У Президента вистачить можливостей не дати провести процедуру імпічмента
- Парламент стане все одно кишеньковим
- Судді піднімуть тарифи

3. Якщо позбавити н. лише Президента, то:

- Олігархи, що мають своїх і прикуплених додадково депутатів, будуть мати переваги перед Президентом, отже, керування курсом країни опиниться в руках клубу олігархів.

4. Якщо позбавити всіх н., то

- внаслідок зменшення ресурсів країни посилиться конкуренція між олігархами і мафіями за бюджети, землю держ. і комун. власність, місця в системі управління, що призведе до жорстких конфліктів. Країна ще більше опуститься.

Виглядає так, що краще систему не чіпати, а замість того приватизувати територію країни, починаючи зі свого багатоквартирного будинку. Далі об'єднуватися будинками і робити вулиці юрособами. Створювати суспільні фонди по всіх напрямках діяльності суспільства і самостійно забезпечувати собі комфортне проживання.

На це поки що мало хто спроможен, але тенденція вимальовується саме така.

Звичайно, там, де з'являться активні і відповідальні громадяне, першим питанням стануть гроші. Отже, має відбутися суспільний рух за перерозподіл податків і сборів між центром і громадами, а також має відбутися перерозподіл грошей між громадянами і управлінцями на користь громадян.

Демократія починається знизу.



Отже, робимо стислий аналіз двох автократій - Росії і України. Спочатку проголосимо спільні ознаки, а потім перейдемо до відмінностей.

1. Дещо про клас "Пострадянська автократія"

Тут "клас" має системний зміст як група елементів. Елементи мають ознаки. Клас ідентифікується тими ознаками своїх елементів, значення яких співпадають.

Аналізуючи країни з цього класу можна виявити такі структурні складові в кожній країні:
- система управління
- бізнес
- населення

Система управління схожа на феодальну. Є найбільший суверен, від якого беруть початок всі управлінські ієрархії: силові (МО, СБ, МВС, ГП і т.д.), адміністративні (область, місто, район), фіскальні, медичні, освітні і т.д. Формально деякі з вертикалів починаються з КМ, але КМ, як і парламент, має діяти узгоджено з АП.

Кожний феодал, дотримуючись принципу лояльності до Президента і системи, може отримувати свій дохід зі свого феоду чи то через схеми виводу бюджетних коштів на підконтрольні фірми, чи то збираючи данину з бізнесів свого феоду. Можливість збагачуватись з посади становить провідну мотивацію для збереження стабільності автократії. Саме на таких принципах була утворена пострадянська автократія і цей квазіфеодальний устрій системи управління відтворюється раз в пять років.

Чи може автократія функціонувати на інших принципах? Скажімо, - на принципах чесного виконання службових обов'язків, непідкупності і професіоналізму? З якого дива? А, суспільство вимагає. 

Тобто, наше патерналістичне суспільство замість щоб влаштовувати власне життя в своїх містах і селах всю енергію спрямує на роботу з системою управління, схиляючи її функціонерів забути навіщо вони, через сплату за вхід і через знайомства, продерлися на посади феодалів різних калібрів, і щоб вони, злякавшись невдовольства суспільства, відмовились від намірів "піднятись" щоб нарешті почати жити "як люди"?

А, треба всіх старих поганих функціонерів замінити на хороших нових? Було б цікаво подивитись що з цього вийде через рік-два. Якщо, звичайно, буде знайдено спосіб такої глобальної заміни поганих на хороших.

Бізнес. За автократії процвітає той бізнес, який підгодовує вертикалі системи. Краще за всіх почуваються ті, хто робить свій бізнес разом з СБ, МВС, ГП і фіскалами. А ще ж є АП, ВР/Дума і КМ. Щоб годувати таку кількість "управлінців", треба мати чималі надприбутки. І великий бізнес (клани) їх має. Система сама зацікавлена у тому, щоб великий бізнес мав постійні і надійні надприбутки. Малий бізнес є ворожим до системи тому що він продукує середній клас, а середній клас потребує демократії. І тому в автократії малий бізнес знаходиться в пригніченому стані.

Отже, автократія як бізнес-політична система має достатньо стійкий устрій, скріплений потужними мотиваціями феодалів і патерналізмом населення. Тому автократія буде триматися до останньої можливості.

Населення. Пострадянське населення складається з двох частин: патерналістичної (більшість) і самоврядної (меншість).
Перша частина населення ходить на вибори і раз у п'ять років легітимізує автократію. Отже, патерналізм, поряд із потужними мотиваціями для системи управління і великого бізнесу, є основою стійкості автократії.
Самоврядна частина населення складає меншість, але саме вона працює на провідну тенденцію - заміну автократії на демократію.

2. Особливості російської автократії

Система управління. Є символічним те, що резиденція Президента РФ досі перебуває за високими стінами Кремля. Московська традиція полягає у від-окремленні царя від підданих.
За іншою традицією царів в Московії вбивали. Чи то наближені, чи то віддалені.
Якщо шукати в цих традиціях якусь історичну логіку, то можна дати таке загальне пояснення - в Московському царстві не було механізмів зняття критичних напружень, окрім вбивства царя. Адже цар був і джерелом управління, і посередником між потужними групами впливу.

Ну, як би там не було, а уявити становлення в Московії демократичної системи управління в найближчі 10 років я не можу. Тобто, автократія виглядає там безальтернативним устроєм країни. В цьому сенсі московській автократії нічого не загрожує.

Зважаючи на таку стійкість московської автократії можна було очікувати від Кремля традиційно агресивної політики на міжнародній арені. Агресивна політика може бути успішною, якщо вона є цілісною. Йдеться про взаємну узгодженість всіх аспектів зовнішньої активності. Саме забезпечувати таку узгодженість є головною функцією московського Президента.

В останні 15 років Кремль насичував "русским духом" весь світ. Допитливий громадянин намагається збагнути ті споконвічні мотивації, які штовхають Московію до "захоплення свтіу" в свій полон.

За моїм уявленням, Московія, з її традиційною автократичністю, не є самодостатньою країною. Вона є країною-паразитом, який може стабільно існувати лише в симбіозі з найбільш потужними організмами світової спільноти. Тому московських царів зовнішній світ цікавив набагато більше, ніж свій внутрішній світ.

Відчуваючи себе великим паразитом московська автократія розвинула в собі ті якості, які найбільш сприяли утворенню симбіозу "паразит-хазяїн". Це, по-перше, бажання сподобатись будь-що. Це, по-друге, спонукаюча агресивність. І по-третє, це вражаюча підступність.

Чим більше в світі є "друзів Росії", тим слабкішим є спротив проникненню паразита в потоки і депо хазяїна. І Московія завжди витрачала достатньо коштів на утримання "любові світу до Росії" на необхідному рівні.

Якщо в світі набирали силу тенденції обмежити можливості Московії для технологічно-фінансового паразитування, Московія нагадувала Заходу, що (завдяки допомозі того ж таки Заходу в попередні десятиліття) вона має досить сил, щоб змусити Захід "поважати Росію", тобто, - не заважати їй користуватися тими новими можливостями, які той таки Захід продукує шаленими темпами. Звичайно, дієвим інструментом впливу Московії на ставлення до неї Заходу завжди були її військові сили .

Саме зараз Московія демонструє спонукаючу агресивність. До чого Кремль спонукає Захід? До розділення світу між США, Китаєм і РФ на сфери впливу? Ну, намагання відхопити собі зону впливу в Росії було завжди. Росія потребувала "друзів" по всіх закутках світу (для "своїх" голосів в ООН, для створення "гарячих точок", для впливу на той чи інший регіон) щоб зашкодити розповсюдженню в світі демократичної зарази. Адже США втягували слабких "країн-демократів" в сферу своїх інтересів.

Та слід мати на увазі, що така геополітична гра потребувала великих коштів і ресурсів, отже була під силу лише достатньо розвиненим країнам. Росія ж, як перманентна автократія, без допомоги Заходу втрачала можливості до розвитку. Отже, щоб в клубі "великих" ділити сфери впливу, РФ потребує технологічного і інфраструктурного оновлення. РФ потребує міждержавних угод з США щодо фінансового забезпечення масштабних проектів модернізації відсталої Росії. Якщо такої модернізації не станеться, то в РФ занепад спровокує її розпад.

Тому Путін розпочав масштабний процес спонукання Заходу до "дружби" з РФ. З кожною відмовою Заходу дружити з РФ Путін відповість підняттям ставок. І так буде тривати аж поки Захід вирішить зупинитися і погодитись на "дружбу", адже демократичний Захід  на світову війну добровільно не піде.

Отже Росія, після страхіть "передвоєнного стану" раптом отримає не лише мир, а й дружбу з Заходом і великі надії на процвітання. Російське населення опиниться в стані ейфорії.

Такою є стратегія-тактика Путіна, на моє уявлення. Він діє виважено і послідовно в зазначеному напрямку. А вся автократична система управління РФ має працювати на план Путіна.

Бізнес. І не лише управлінські вертикалі РФ працюють на підтримку Кремля, а й російський бізнес також бере в цьому участь. Адже бізнес в Росії не є вільним і самодостатнім, він є дозволеним Кремлем. А великі корпорації, такі, як "Газпром", взагалі є підрозділами Кремля.

Населення. Патерналізм населення Росії має багатовікові традиції. Лише Московія ("Золоте кільце"), де в помітних кількостях давно вже існує трудовий середній клас, може стати зоною становлення демократичної тенденції.


3. Особливості української автократії

Система управління.
"Державність" як спосіб існування етнічної спільноти (чи конгломерату етносів) в свідомості українців складається з фрагментів. По-перше, це є гетьманщина, по-друге, УНР, по-третє, Польське королівство, Російська імперія і Австро-Укгорська імперія, нарешті (і найактуальніше) - Радянський союз (не дарма ж перші три (а можливо і чотири) наші президенти були членами КПРС).
Отже, першими українськими державниками були комуністи-соціалісти ("група 239"), а їхніми конкурентами були радянські десиденти. Ні ті, ні інші (як і населення)  не мали уявлень про інший спосіб життя, ніж авторитарний. Боротьба йшла за колір авторитаризму - червоний чи жовто-блакитний.

Врешті переміг жовто-блакитний (невмирущі традиції виживання українців) - склалася олігархічно-кланова жовто-блакитна (навіть Янукович заговорив українською) авторитарія.

Та з підняттям добробуту за часів Кучми (утворився трудовий середній клас) постав запит на впорядковання добробуту в дусі свободи і справедливості. Форми активності суспільства для задоволення нового запиту утворювалися з тих фрагментів пам'яті, в яких існували взірці боротьби за свободу в усіх розуміннях (національне визволення, позбавлення соціальної несправедливості).

В суспільному русі утворилися окремі течії, які іноді діяли узгоджено проти "влади" ("Україна без Кучми!"), тобто - проти держави як носія автократії.

Тобто, в свідомості українців поступово затверджувалося уялення про "державу" як про ворога суспільства. Волелюбний український народ за практично відсутнього московського управління двічі спромігся на "антивладні" (фактично - антидержавні, адже джерелом "влади" був державний рівень управління - Печерськ) виступи.

Парадоксом виглядає така обставина: українці (навіть майданівці) не помічали антидержавницького характеру обох Майданів (04-го і 13-го років), як і не усвідомлювали вони антидемократичності (автократичності) української системи управління.

Тут виникає навіть певного ступеня когнітивний дисонанс: патріотично налаштований українець до назви "Україна" приставляє іменник "держава", ніколи - "країна", при тому тримаючи рейтинг печерської "влади" на гранично низькому рівні.

Тобто, "державу Україна" патріот шанує, а "державну владу" - ні.. Пояснення дисонансу є простим: під "владою" патріот розуміє конкретних посадовців, а не систему управління. А під "державою Україна" патріот розуміє країну, яка є представником народу України.

Простіше кажучи, для патріотів "державою Україна" є  віртуальна народна держава, яка на відміну від реальної автократичної держави достойно виглядає на світовій арені. Слава Україні!

Отже, маємо погодитись, що "держава" постає в двох іпостасях:
- як державний (найвищій) рівень в системі авторитарного управління
- і як представник країни "Україна" на міжнародній арені.

Особою, що репрезентує державу, у нас є Президент, отже, Президент виконує подвійну функцію:
- очолює авторитарну систему управління і
- репрезентує країну-державу на міжнародно-міждержавному рівні

Виконуючи таку подвійну функцію Президент спирається на керованість своєї автократії. Це означає, що всередині країни без його участі не може бути прийнято жодного важливого для держави-в-цілому (як для гравця на міждержавному рівні) рішення.

Керованість авторитарної системи управління забезпечується устроєм системи управління і алгоритмом її інсталяції.

За існуючим устроєм системи всіх її управлінців (до самого низу) призначають під патронатом Президента. За існуючим алгоритмом інсталяція системи починається з всенародних виборів Президента. Обраний Президент починає процедуру кадрового заповнення системи (призначення великих і малих феодалів).

Завдяки такому устрою і такому алгоритму інсталяції системи всі призначенці відповідають перед тим, хто їх призначив (і хто може зняти з посади). Таким чином забезпечується керованість системи з боку АП і особисто Президента.

Населення. Оскільки більшість виборців пострадянської автократії потребують патерналізму, то вони на посаду Президента завжди оберуть "системну" особу, яка гарантуватиме продовження патерналізму.



Ну, я далеко не инсайдер, скорее - аутсайдер, поэтому имею полную свободу спекуляций.

Как можно аутсайдеру "раскрывать тайны правителей"? В моем случае я пользуюсь таким правилом: какие бы сценарии не сочиняли придворные политтехнологи, действие актера все равно будет протекать в русле поточных тенденций. По отраженным в открытых для доступа медиа действиям игроков мы обязательно обнаружим их стратегии и тактики.

СССР был диктатурой. Диктатура в СССР имела два этапа:
1. Сталинский этап был диктатурой репрессивного аппарата. Эта диктатура нуждалась в Верховном диктаторе. Ее цементировала негативная цель - уничтожение мирового капитализма.
2. Послесталинский этап был диктатурой партии. Эта диктатура нуждалась в руководящей и организующей роли партии. Она держалась провозглашенной позитивной целью - построение коммунизма в отдельно взятой стране.

Когда стало очевидным, что цель недостижима, диктатура рухнула.

На территории бывшего СССР появились страны с восстановленной в правах частной собственностью. При этом каждая такая страна состояла из двух частей: воспитанного в трех поколениях на патернализме населением и активного меньшиства, одна часть которого прибрала к своим рукам бывшую госсобственность, а вторая часть взяла на себя функции управления.

Были провозглашены достаточные для первичных рыночных отношений законы-правила, что позволило удерживать в мирных рамках  процесс установления равновесия интересов игроков и населения. Население получило возможность обогащаться, а капиталисты и управленцы принялись создавать кланы и мафиозные структуры, которые вели конкурентные войны между собой.

После того, как новый способ жизни в постсовке приобрел достаточный уровень стабильности (к 2000-му), появилась возможность анализировать устройство постсоветских образований и пытаться понять куда эти образования продвигаются в их развитии.
Ось як виглядає "помаранчовий" варіант авторитарної системи без прикрас:
https://www.facebook.com/olya.volina/videos/249069032254693/

Семен Семенченко
9 годин тому

Незаконно затриманих ветеранів батальйону Донбас, Айдар, ОУН звільнили. Автобус на якому їх намагалися вивезти заблокували патріоти України з Кропивницького. Аваківцям довелося давати пояснення і з'ясувалося що вони затримані незаконно. Завтра селяни збирають Віче. Ми теж будемо. Селян рейдерам і злочинцям в погонах не віддамо. Народні депутати України вже виїхали до хлопців, ми будемо там вночі. Нижче хронологія подій. Хрін вам а не поліцейська держава! В країні повинен бути Закон, а не Аваковське свавилля.

Добровольців з внутрішнього корпусу батальйону "Донбас", які захищали фермерів на Кіровоградщині від рейдерського захоплення земель, побили бійці Нацгвардії
volynnews.com

З собаками, автоматами проти фермера. Відгодована НГ б'є на кого вкаже начальник.

Але суспільство змінюється з кожним днем. Збільшується кількість тих, хто авторитарну систему вже ненавидять, хоча цілком не розуміють, що мають справу саме з системою, а не з поганими хлопцями.

Якщо уявити таке, що РФ не втручається в справи Донбасу, то можна також уявити, як підуть у нас внутрішні процеси. Схоже, що вони підуть гостро, адже автократія, відгодувавши таку НГ, своїх позицій без бою не здасть.

Можна очікувати створення в країні суспільних асоціацій національного масштабу, які звернуться з закликом до РЄ і США не підтримувати наших автократів. І розпочнеться перехідний період передачі повноважень від Печерська у регіони з одначасною перебудовою принципів оподаткування і розподілу зборів між державним і регіональними рівнями. Разом із значним скороченням державних витрат.

Саме такого очікуваного розвитку подій за умови закінчення втручання РФ на Донбасі найбільш за все не бажає Путін. Адже Україна демонструватиме суспільству Московії той шлях, яким неминуче підуть і там. Саме становлення самоуправління найбільш за все лякає Путіна (звичайно йдеться не про особу ВВ, а про російську автократію).

Тому Путін буде до кінця стримувати розвиток подій в Україні війною на Донбасі.

Звичайно, і нашій автократії ця війна не шкодить.


99 % женщин (прикидка на глаз) являются эгоцентричными особями. Т.е. массовой женщине все служит материалом для обустройства ее собственного жизненного пути и служит фоном оттеняющим ее личные завидные качества и ее конкурентные преимущества. ЕШ принадлежит тому 1 %, который с уважением и интересом относится к среде своего обитания. Это различие между представителями указанных групп хорошо просматривается на записи дуэта ЕШ с Евгенией Альбац. В поведении Альбац вопрос "как я смотрюсь?" просматривался очень хорошо, в то время как  Шульман была озабочена предметом разговора. Нельзя сказать, что ей (ЕШ) было все-равно как публика ее воспринимает, честолюбия у нее, конечно, хватает. Но она как бы изначально всегда уверена, что воспринимают ее хорошо и поэтому не проявляет озабоченности по этому поводу в процессе разговора.

Екатерину Шульман можно считать политологом со складом ума исследователя. Такой склад ума является характерным для исследователей-естественников, а не гуманитариев. Она обладает системным мышлением, т.е., выстраивает структуры и отыскивает взаимодействия между структурными элементами. Ее представления о мире являются целостными.

В общем, как по мне, то ЕШ занимает верхнюю позицию рейтинга политологов среди продвинутой части публики. Но при том, что Екатерина опережает публику в понимании ведущих тенденций развития автократии, ее последние рекомендации правящей верхушке выглядят наивными, что и не удивительно, имея ввиду начальную стадию демократического процесса в Московии.

Итак:

1. ЕШ (на "Радио Москва") "учит власть": у вас дела идут плохо, роста экономики нет, роста доходов нет, недовольство населения растет. Так возьмите и закоротите недовольных граждан на местные элиты. Дайте местному уровню свободу избирать себе власть вплоть до губернатора. Пусть они их избирут и с них спрашивают, а вы будете спокойно себе руководить государством.

Делая такое предложение властям, ЕШ вряд ли надеется на то, что власти ее "послушают" (это был бы слишком большой наив), следовательно, такое предложение имеет другую (осознанную или нет) цель, именно - сформулировать для граждан программное требование "даешь местное самоуправление!".

Что касается элит (как гос-х, так и местных), то они сами прекрасно понимают свои интересы и свои перспективы, так что не Катерине их учить. Но запуск процесса "децентрализации" не может произойти от чьего-либо "понимания". Никакой здравомыслящий функционер автократии не выступит с таким предложением начальству, все будут ждать когда решение родится "на самом верху". А на самом верху оно родится только в случае чрезвычайных обстоятельств. Для того, чтобы система изменила алгоритм функционирования, должен произойти, к примеру, социальный взрыв (не обязательно на самих низах). После жестокого подавления взрыва и наказания активистов "самый верх" получит всем понятную мотивацию для проведения "реформ".

Мотивация типа "форсмажор" является характерной мотивацией для проведения реформ в автократии. Во-первых, она избавляет инициаторов реформ от ответственности в случае их провала (или хотя бы дает им возможность потом оправдываться). Во-вторых, "социальный взрыв" является такой же лечебной процедурой для автократии, какой является спускание крови для больного организма - система избавляется от некоторых шлаков и слегка омолаживается. Так что авторитарная система не будет делать "как лучше" из чистого здравого смысла. Она будет продвигать страну к социальному взрыву.

2. Пока автократия существует, она будет заботиться о "стабильности". Стабильность требует управляемости. Управляемость в автократии подразумевает лояльность каждого уровня системы управления вышестоящему уровню. И лояльность всех функционеров системе в целом.

Исходя из это правила иерархической лояльности следует ожидать, что приход к управлению на каком-либо (низколежащем) уровне нелояльного опозиционера (нелояльного органа) вызовет жесткую реакцию системы для нейтрализации очага нелояльности. Мы такое у себя наблюдали (последний пример - борьба Печерска с неуправляемым Садовым). Так что полагаться на изменение системы путем "свободных выборов" означает предаваться иллюзиям.

Таким же иллюзиям предавались наши "борцы с коррупцией", когда полагались на силу открытых конкурсов при назначении кадров. Никакими выборами, конкурсами и прочими демократическими примочками не изменить природу автократии. Все открыто избранные или прозрачно назначенные со временем либо войдут в систему лояльными элементами, либо будут из системы вытеснены.

Так что Катерина Шульман конечно молодец и вообще, но этап развития не перепрыгнуть, его надо проползти. Мы проползли немного дальше и теперь можем умничать.

Так вот, путь "развития самоуправления в рамках автократии" является паллиативом. Реальной реформацией (т.е. изменением формата автократии на формат демократии) является массовое (не обязательно повсеместное) самоуправление. Разумеется, до этого этапа обществу еще ползти и ползти (в темпе смены поколений). Но учить молодежь этому надо уже сейчас.

В Росії відбувається природний для авторитарної системи процес - рух в бік демократії. Москва і декілька міст, які знаходяться в полі впливу Москви, знаходяться на тій точці соціально-політичної траєкторії, яку ми пройшли в 2000-му. Саме: визріло невдоволення від способу і якості управління, хоча авторитарний формат управління поки що не викликає заперечень. Причому невдоволення охоплює різні класи населення.

Колись і у нас таке було: "записи Мельниченка", "Україна без Кучми" і харизматичний лідер Юлія Тимошенко. Публіка, що не вийшла з пострадянського патерналізму, шукала способу вплинути на управляючу верхівку щоб та зробила життя публіки більш пристойним в усіх сенсах.

Такі ж процеси і настрої розгортаються в Московії. У нас вбивають Чорновола, у них - Нємцова. У нас харизмат Тимошенко, у них харизмат Навальний. У нас починають (в 2000-му) боротьбу з корупцією на вищих щаблях влади і у них пішов той самий процес.

Тобто, в соціальному розвитку ми відірвались на 15-20 років вперед. Відстань між нами в подальших змаганнях залежатиме від якостей наших і їхніх нових поколінь. Сподіваюсь, що наші нові покоління проходять зараз правильне навчання. Проголошення переходу до демократії можна очікувати впродовж наступного десятиліття (до 2030).

В Московії навряд чи кремлівська гвардія зупиниться перед кривавим придушенням можливих "майданів". А високі рейтинги Сталіна і Путіна свідчать про віковічний патерналізм населення РІ. Отже там, скоріше за все, процес буде дуже затяжним, навіть в Московії, не кажучи вже про зачухані провінції.

The  Formation of the Scientific Mind

GASTON  BACHELARD

Це англійський переклад француза. Оскільки французської я не знаю зовсім (а англійську трохи знаю із словниками), то буду робити переклад 2-го ступеня. Переклад буде не академічним, а вільним, тобто - моєю власною мовою.

Foreword


The scientific mind is first seen clearly and incontrovertibly when it makes representation geometrical, that is to say when it delineates phenom­ena and  puts  an  experience's  decisive  events into  an ordered  series.

На перший погляд науковий розум є розумом ясним і однозначним, якщо він геометрично окреслює явища і впорядковує події.

 This indeed is how we arrive at figured quantity,  halfway between the concrete and the abstract in an intermediate zone where the mind aspires to reconcile mathematics and experience, laws and facts.

Йдеться про візуалізовані величини, які перебувають десь між абстрактним і конкретним, де розум намагається примирити математику і досвід, закони і факти.

Yet while such geometrisation seemed to have often been achieved - whether following the success of Cartesianism or of Newtonian mechanics or again with Fresnel's optics - in the end it is always shown to be in some way deficient.
...
 In short, we note that essential con­nections are involved here which go deeper than those of familiar geometri­cal representation.

Ну, все виходить трохи складнішим, ніж спочатку здається - такою є думка філософа, якщо коротко.

Тут я зупиняюсь, бо немає часу дертися крізь філософські хащі .. Почитаю краще "Вступ", який також є довгелезним, але мабуть є і необхідним зважаючі на можливість потрапляння книги до такого непідготовленого читача, яким є я.



Як народ може змінити країну, або Майбутнє за краудсорсингом




Сучасні технології можуть допомогти в розв’язанні таких «нездійсненних» для нашої країни завдань, як запуск земельної реформи

Сучасний інформаційний простір відкрив нові можливості для економічного розвитку. У суспільстві сформувалася ідеологія спільної реалізації проектів розрізненими людьми, що породила велику кількість напрямів господарської діяльності та управління процесами. Україна — економічний маргінал, який нелегко інтегрується у світові тренди. Але, попри багаторічне перебування нашої держави на краю розвинених економік, ми можемо без зайвих зусиль включитися в актуальні мережні й інформаційні проекти. Навіть за катастрофічної відсутності зовнішніх інвестицій цілком доречно розраховувати на внутрішні резерви, які не завжди впираються у фінанси. Прикладом може служити різноманітна волонтерська діяльність, що отримала у нас широкий розвиток.

Краудсорсинг — історія та яскраві приклади застосування

Існує велика кількість технологій, назви яких починаються зі слова «крауд» (від англ. crowd — натовп). Найпоширеніший приклад — краудсорсинг (sourcing — використання ресурсів) — використання великої кількості випадкових людей для вирішення завдань, що виникають під час ведення бізнесу. Методика народилася давно, але отримала свою назву і розвиток в епоху інтернету. Найдавнішим і найбільш провальним прикладом використання цього методу було спорудження Вавилонської вежі. Але людство схильне вчитися і робити правильні висновки з помилок.

Ð’авилонська вежа — перший Ñ– не зовсім вдалий пÑ€иклад викоÑ€истання кÑ€аудсорсингу
Вавилонська вежа — перший і не зовсім вдалий приклад використання краудсорсингу

На початку XVIII століття уряд Великої Британії для вирішення локальної технічної проблеми — знаходження точного методу визначення довготи на морі — призначив приз для будь-кого, хто здатен впоратися з цим завданням. Лондон запропонував взяти участь у розв’язанні головоломки всім, хто був на це здатний, замість того, щоби платити конкретному колективу «британських вчених». Метод, який застосувала британська влада, 300 років по тому назвали краудсорсингом.

У XX столітті творцям Оксфордського словника при використанні такої ж технології знадобилося цілих 70 років і аналіз 6 млн листів. Вікіпедія, п'ятий за поширенням у світі ресурс, ґрунтується на цій же ідеології. Конституцію Ісландії в 2011 році писали за допомогою цього методу, її обговорення відбувалося на сторінці соціальної мережі Facebook. Юристи оцінили пропозиції, що надійшли, а також найпопулярніші зауваження, після чого доповнили основний закон країни.

Все вищесказане легко застосувати і в Україні. Наприклад, цей спосіб може допомогти у розв’язанні таких «нездійсненних» для нашої країни завдань, як запуск земельної реформи. Чому б не спробувати розмістити всі матеріали та організувати обговорення в соціальних мережах? Тоді зникне ця дрімуча мотивація про неможливість її проведення і можновладці оперативно дізнаються думку соціуму про себе та свої ідеї.

Бізнес давно використовує подібні методики. Procter & Gamble запустила свій проект у мережі — InnoCentive, в якому всім охочим пропонують різноманітні завдання, а автори найкращих рішень отримують винагороду від компанії. Мережа кав'ярень Starbucks теж створила окремий сайт, на якому збирає пропозиції про свій розвиток. Ford просив користувачів мереж знімати рекламу автомобіля Ford Mustang — переможець отримав це авто. Nike представила онлайн-конструктор, за допомогою якого клієнти могли зібрати кросівки своєї мрії. Facebook, удосконалюючи свій ресурс, спирається на створення додатків добровольцями-альтруїстами. Для цих цілей на сайті є розділ про те, що робити, якщо вам захотілося створити додаток. Існують також платформи для «натовпу» дизайнерів, які мають вільний час, де компанії розміщують замовлення і потім за невеликі гроші купують те, що їм сподобалося. Любителі тіснять профі з рекламного бізнесу, безкоштовно викладаючи свої ролики, що є особливістю сьогоднішнього дня.

У розвинених країнах урядові інститути доволі широко використовують цю методику. Національне управління з повітроплавання і дослідження космічного простору NASA запускає нові краудсорсинг-проекти практично щомісяця, збираючи таким чином дані для проведення наукових досліджень. Правильно сформульовані умови дозволяють доволі глибоко обробити величезну кількість інформації, використовуючи колективний розум для вирішення прикладних завдань. Землетрус в Японії, що зруйнував атомну станцію Фукусіма, призвів до створення звичайними громадянами кількох ресурсів з картою забруднення радіацією, яка ґрунтувалася на даних дозиметрів користувачів.

Вітчизняний бізнес теж здатен вирішувати подібні завдання, використовуючи інтернет-технології — потрібно тільки правильно мотивувати користувачів для отримання від них цікавих і потрібних рішень. Мотивація не завжди може бути матеріальною: краудсорсинг у світі об'єднує тисячі людей просто своєю ідеєю. Це навіть не методологія, а світогляд. Людина, яка написала статтю для Вікіпедії, не отримує популярності як її автор, але разом з безліччю людей робить спільну справу, на яку витрачає свій вільний час абсолютно безкоштовно. В Україні яскравим прикладом може служити сайт, де зібрана найбільша база генеалогічних даних країни.

Якщо мотивацію будувати на матеріальній основі, то слід уникати тривіальних рішень, як це робив молодий спеціаліст з краудсорсингу Том Сойєр, коли йому доручили фарбувати паркан
Якщо мотивацію будувати на матеріальній основі, то слід уникати тривіальних рішень, як це робив молодий спеціаліст з краудсорсингу Том Сойєр, коли йому доручили фарбувати паркан

Краудсорсинг може бути зовнішнім (коли звертаються до всіх зацікавлених) і внутрішнім (коли всередині, наприклад, одного міністерства будь-який співробітник незалежно від посади може зробити внесок у вирішення поставлених завдань). Другий варіант теж дуже легко приживеться на нашому ґрунті й зможе довести свою ефективність, адже він помітно підвищує продуктивність при мінімальних витратах.

Такі дії, без сумніву, допоможуть сформувати позитивний імідж керівництва будь-якої галузі та проекту, якщо ці керівники реально зацікавлені в позитивному результаті, а не імітують це. Цей метод дозволить знайти таланти, які є поруч, і завербувати їх для розв’язання найбільш проблемних питань. В нашій державі надлишок фахівців з юриспруденції та фінансів, тому навіть в таких неоднозначних сферах можливе повноцінне використання краудсорсингу. Весь мережевий маркетинг заснований на цій ідеї. Можна по-різному ставитися до нього, однак його широке застосування заперечувати не можна.

Краудфандинг — народне фінансування

Другий напрям, пов'язаний зі словом «натовп», що активно використовується у світі, — краудфандинг. Це спільне фінансування проектів, або народне фінансування. Найяскравіший його приклад — збір коштів на будівництво фундаменту для статуї Свободи в Нью-Йорку, тоді гроші були зібрані зі 100 тис. американських громадян.

Цей доволі поширений сьогодні у світі напрям в Україні теж представлений, але працює погано. Причин непопулярності залучення коштів від випадкових людей багато. Ми в принципі відстаємо від усіх світових трендів на кілька років. Співвітчизник, який бажає пожертвувати кошти на добру справу, практично завжди стикається з величезною купою технічних складнощів. Простий переказ грошей нагадує мозковий штурм. Крім того, краудфандинг найчастіше асоціюється зі стартапами, які в нашій країні часто-густо виявляються пірамідами або просто шахрайськими проектами. Прикладів таких хоч греблю гати.

Підписаний у 2013 році президентом Обамою JOBS Act дозволив після 80-річної перерви займатися інвестиціями не лише кваліфікованим інвесторам, а й звичайним жителям США. Звідси виникло і почало працювати ще одне поняття, що тільки починає пускати паростки в Україні, — краудінвестинг. Приклад в нашій країні — проект під назвою «Громадський ресторан Urban Space», на відкриття якого виділили гроші десятки приватних інвесторів. 80% прибутку закладу спрямовується на реалізацію міських громадських проектів.

У 2008–2009 роках були створені краудфандингові платформи Kickstarter та IndieGoGo, відомі фінансуванням стартапів і локальних бізнесів. Уже у 2014 році 3,3 млн осіб з усього світу вклали в проекти на сайті Kickstarter 530 млн дол., профінансувавши 22,2 тис. проектів. Українців на Kickstarter мало: лякають і труднощі з виведенням коштів, і мовний бар'єр.

У лідерах зборів на Kickstarter — технічні винаходи, софт, музика та відео. Як комісію за послуги сайт бере 5% від залучених коштів. Він входить до тисячі найбільш відвідуваних у світі сайтів, що є дуже непоганим показником.

Конкурент Kickstarter — IndieGoGo — в Україні менш відомий, він більше орієнтований на проекти «загальнолюдської» спрямованості, що поліпшують побут, екологію. На відміну від Kickstarter, IndieGoGo передає автору проекту всі зібрані на певний термін кошти, навіть якщо сума не була зібрана повністю. Змінюється тільки розмір комісії: якщо мета проекту зі збору коштів досягнута, ресурс утримує 4%, якщо ні — 9%.

Одна з головних відмінностей IndieGoGo від інших аналогічних ресурсів в тому, що рейтинг проектів не проставляється вручну, а використовується автоматичний прорахунок. Алгоритм аналізує рівень активності авторів і донорів (інвесторів), кількість оновлень, коментарів тощо, і на основі цього складається рейтинг популярності проектів всередині IndieGoGo. Перевага платформи також у ширшому географічному охопленні й можливості гнучкого фінансування (стартапер отримує суму, навіть якщо мета не досягнута).

Для авторизації на Kickstarter і приймання платежів потрібен статус місцевого резидента (наявність юрособи в одній з країн роботи платформи або партнер). Для IndieGoGo достатньо мати рахунок в банку. Покрокова інструкція докладно пояснить, що робити далі.

Переклад: Закрий пельку і візьми мої гроші
Переклад: Закрий пельку і візьми мої гроші

У сучасному світі термінів з корінним словом «крауд» існує з десяток. Реалізація всіх подібних проектів не потребує великих коштів, водночас вони незамінні для роботи з великою аудиторією та суспільством загалом. Зазначені технології дозволяють залучати до своєї діяльності нових людей, створювати лояльних і відданих клієнтів, вивчати їхні потреби й отримувати поради щодо поліпшення продуктів з перших рук. Все це забезпечує високу швидкість виконання завдання.

До недоліків можна віднести складність прогнозування якості роботи учасників проекту. Так, можна отримати багато якісних ідей, а можна — жодної розумної.

До «натовпу» варто звертатися, коли виникає необхідність у свіжих ідеях і поглядах на свій бізнес, для розв’язання нестандартних питань або роботи з великими обсягами інформації. Неоціненна ця методика для стартапів. Для України актуальність у тому, що організація такого проекту коштуватиме дешевше за оплату професійного виконавця. Звернення до «натовпу» має величезний потенціал застосування в бізнесі. Об'єднуючи інтелектуальні зусилля учасників, практично завжди можна домогтися синергії, коли загальний ефект суттєво перевершує результат роботи кожного окремого компонента.

В автократії не може бути тієї політичної системи, яку асоціюють з демократією. Хоча "влада" і "невлада" ("опозиція") тут функціонують.

За демократії існують три класи: "могутні" (велий бізнес і топ-менеджери з досвідом і зв'язками), "середні" (середній клас - дрібний і середній бізнес, вищий менеджмент, професура, вищі чиновники, лікарі, інноватори і ментально близькі) і "незаможні". Демократія виникла як спосіб задовольнити потреби середнього класу. В подальшому демократія перетворилася на динамічну рівновагу класів. Політична система демократії дозволяє врівноважувати інтереси могутніх і середніх. Клас незаможних виконує роль малого довіску, який схиляє рівновагу в бік тієї чи іншої партії.

За автократії середній клас не має своєї партії (якби він її мав, то та партія мала б сприяти самоврядуванню, а не намагатись всістись біля бюджету). Отже всі існуючі у нас партії є представниками різних угрупувань класу "могутні". Насправді йде конкуренція за права керувати потоками і зменшувати можливості конкуруючих груп.

Оскільки і "влада", і "опозиція" зацікавлені в збереженні автократії, то, зважаючи на вже виявляючу себе тенденцію переходу від автократії до демократії, можна дійти висновку, що немає сенсу нам (вільним громадянам) приймати участі в їхніх "виборах" (автократичних змаганнях за місце біля корита). Натомість слід готуватися до самоорганізації з метою спочатку приватизувати територію країни (починаючи зі свого будинку) і потім самостійно управляти приватизованими одиницями.
Повідомили в платіжках, що цього разу буде без субсидій ("з технічних причин"). В бюджеті на всіх не вистачає грошей. Радіо заспокоює: влітку уряд очікує $10^9 з МВФ. Тіпа ще не падаємо.

А суспільство не поспішає з самоорганізацією. Схоже, що уряд скоро відмовиться від сплати субсидій і запропонує це робити місцевій владі. А місцева влада навряд чи буде продовжувати далі цю патерналістську допомогу. Отже, насуваються суттєві зміни.

Перехід до шаленої демократії може відбутися раніше, ніж зараз здається.
Большие идеи

*Лекция за 5 минут:*

Андрей Кончаловский о русской ментальности

*Лекция за 5 минут:* Андрей Кончаловский о русской ментальности
© Ian Gavan/Getty Images

Варламова Дарья
11 ноября 2013

26 сентября в театре «Практика» открылся новый проект «Практика. Персона» — различные герои современности выступают в театре с докладами на разнообразные темы. Первый гость проекта, режиссер Андрей Кончаловский, рассуждал о том, что включает в себя русская ментальность, с какими проблемами столкнулась наша страна в своем развитии и где корни этих проблем. «Теории и практики» записали основные тезисы.

Три вещи, которые определяют ментальность любого народа, — география, история и религия. География — потому что она создает условия, в которых формируется культура: холодно/тепло, близко/далеко. География повлияла на историю: у нас холодно и колоссальное пространство, а чем больше пространство, тем медленнее развивается цивилизация. Рынок не развивается, потому что не было дорог и городов. Вдоль Волги шли купцы, и там возникали какие-то торговые точки. И Юрию Долгорукому пришла в голову идея построить Москву вдалеке от торговых путей. И, наконец, религия — на меня большое впечатление произвели слова Ключевского о том, как христианство вообще и православие в частности повлияли на историю России. Ключевский говорит, что вместе с гуманными ценностями христианство принесло России большую проблему: нам не дали возможности размышлять. Дело в том, что европейская цивилизация строится на трех китах: иудейской схоластике, античной философии и римском праве. Это значит, что любой древний богослов говорил на трех языках: по-гречески, по-латыни и на иврите. И диспут был основой религиозного сознания, частью поисков истины.

Перевод Библии на церковнославянский язык отнял у нас всю европейскую культуру. Нам приходилось принимать все на веру. Критическая религиозная мысль возникла в России только после Петра Великого. Хотя и до этого существовало несколько еретиков, но обычно они оканчивали свою жизнь в яме. В русской ментальности любое сомнение считается нарушением равновесия и баланса.

Ортодоксальная религия была сильно связана с крестьянским сознанием, в число ценностей которого входили: очень узкий круг доверия — «никому не верь, кроме своей семьи»; отношение к труду как к повинности; нетерпимость к инакомыслию как страх нарушить равновесие и стабильность; неспособность идентифицировать себя с другим человеком и сопереживать его страданиям; и, наконец, специфическое отношение к богатству. Для крестьянина богатство — величина, которую можно только перераспределять, поскольку главным его богатством была земля. Поэтому возвышение соседа крестьянин воспринимает как угрозу собственному благополучию.

В европейских городах возникала буржуазия — люди перестали зависеть от земли и начали зарабатывать деньги, они стали экономически независимыми, а потом пожелали и политической независимости — так развивалось гражданское мышление. В Древней Руси городов практически не было — разве что Псков и Новгород. Поэтому буржуазии не возникало и сохранялось крестьянское сознание. Ведь боярин — тот же крестьянин. Московское царство окончательно утвердило те же крестьянские ценности: абсолютизм, единоверие, отсутствие всякого полицентризма. И эта мощная Московия существует и до сих пор. И я считаю, что если Киев был «матерью городов русских», то Москва стала мачехой. Как нынешняя столица добилась такого тотального господства? С помощью татаро-монгольского ига.

Русские князья долгое время именовались ханами — понятие «царь» появилось только после того, как Иван Грозный взял Казань. Великие князья вступали в коллаборацию с татарами, там, где князья сами не справлялись, они звали татар. Московское княжество развивалось с помощью орды. Татары оказывали на нас такое колоссальное влияние, что существует даже теория, что в какой-то период на Руси было троеверие: православие, язычество и ислам.

«Мне кажется, что в 1917 году Ленин быстро понял, что это не классовая борьба, а расовая: колоссальная масса представителей крестьянского сознания против крохотной кучки людей с европейским мышлением»

Петр Первый был предателем своего класса: он предал бояр и привел к власти талантливых людей из низов. Произошел наплыв европейской цивилизации, от которой Русь была отрезана с X века, и возникло две России: Россия московская и европейская, петровская, которая создала всю культуру, которой мы сегодня гордимся. И проблема в том, что мы не можем признать этот раскол. Мне кажется, что в 1917 году Ленин быстро понял, что это не классовая борьба, а расовая: колоссальная масса представителей крестьянского сознания против крохотной кучки людей с европейским мышлением. То же противостояние существует и сейчас, но непонятно, что делать — перетягивать сюда, в Европу, или возвращаться туда. Как бы ни внедрялась культура, всегда остается эта темная народная стихия, как говорил Бердяев — «оргия, слегка прикрытая бюрократией». При этом IQ не играет никакой роли — в этой темной массе стихийной России было полно великих гениев, так же как было полно бездарных людей в «цивилизованной» России.

В XVI веке европейский человек получил способность смотреть на себя со стороны. Из этого возник протестантизм. Человек почувствовал себя вправе беседовать с Богом без посредника. Понятие «Бога» — вещь абстрактная, но интеллектуализация отношения с Богом чрезвычайно важна для того, чтобы человек почувствовал себя ответственным за свою жизнь. Личная ответственность — основа свободного человека.

Что такое чистилище? Это то место, куда ты попадаешь для проверки. Бог взвешивает твои грехи и потом решает, куда ты пойдешь. Культура исповеди в католичестве была чрезвычайно высока. Человек приходил в церковь, оценивая свою вину, — в этом были зачатки самоанализа. Он судил себя сам. А у русских слепая вера, без логического анализа. И вообще русский человек, как говорил Чехов, знает о боге только крайности, середина его не интересует. Существовала богословская концепция о трех составляющих человека — идеальная, «ангельская» составляющая, «дьявольская» — животная, а посередине — собственно человек. «Серединная», гуманная составляющая человека, в России не могла развиваться, потому что не развивались буржуазные ценности — то, что держало Европу на плаву в моменты катастроф.

А ведь эта составляющая играет очень большую роль. Британский философ Джон Грей считает, что человек склонен к регрессу гораздо больше, чем кажется. Человек как был животным, с усилием пытающимся быть разумным существом, так им и остался. Любая цивилизация может рухнуть в течение поколения, и эта мысль очень важна, чтобы понять наше положение на Земле.

Варламова Дарья
РФ продвигается к жесткому авторитаризму. На каком-то этапе этого продвижения Екатерина попадет в класс "врагов народа". Возможно, как она полагает, автократия, не справляясь с социальными функциями, начнет передавать часть из них на местный уровень, как это сейчас происходит в нашей стране. Но снять руку государства с горла средне-мелкого бизнеса автократия не рискнет. Им только дай свободу! Они со временем начнут требовать снижения налогов и сокращения ненужных чиновников.

Поэтому с ухудшением ситуации следует ожидать ужесточения автократических методов общения власти с публикой. В первую очередь пострадают те, кто реально влияют на распространение демократических настроений. Кстати, власть реально готовится к подавлению бунтов.

ПС
Пока ЕШ балансирует на границе между "работник науки и образования" и "оппозиционер". Никто не знает, куда она сдвинется при поднятии уровня репрессивности системы управления. Т.е., наступит момент, когда ей предложат выбрать свое место расположения - в системе или вне ее.
.

Вот

Jun. 1st, 2017 09:28 pm
Блокер наглым образом спер мою парадигму, но, кажется, вернулся к своей, потому что моя у публики не вызывает сочуствия - публике это не надо.

Теперь вот, человек из Кемерова Эха Москвы:

01 июня 2017

Не играть в их игры


Остановка в Люблино, когда едешь на поезде к Серпухову, когда-то называлось «Люблино Дачное». Почему мне об этом вспомнилось?.. «Дачное» – «дача» – «давать»... Черт знает, какие ассоциативные ряды крутятся в  голове…

 

Приговор в  Люблино удивил своей непредсказуемостью. Ну, в самом деле, кто бы мог подумать? Конечно, суд должен был встать на сторону Навального. Наш, самый справедливый в  мире. Ведь и ребенку понятно, как делаются миллиардные состояния в стране победившего капитализма. Навальный тут – и это как раз самое неприятное – ничего нового не сказал. Это и так все знают. И чего тут судить и пересуживать?

 

Ладно, грешно смеяться… Ребенку понятно и другое. У нас ни премьеры, ни простые миллиардеры в судах не проигрывают. Они у нас выигрывают. Всегда. Это, детка, наша с тобою страна. Суд у нас в таких делах работает по строго определенной схеме: защищает власть от народа. И в этом смысле судом не является вовсе. Какой же это суд, когда результат известен заранее? Это не суд. Судилище. Ну, или, сказать помягче, имитация суда, спектакль, фарс (всё никак у меня не получается помягче).

 

И тут вот какой вопрос возникает. А зачем в этом участвовать? В спектакле-то? В фарсе-то? Ведь участие обреченной стороны как раз добавляет спектаклю убедительности и  заставляет простаков верить, что всё взаправду.  

 

Хотите сказать, что нет простаков? Да, нет – есть. И много. 

 

Хотите сказать про трибуну для изложения своей позиции? Да, бросьте – мы живем не при Александре Втором. Какая трибуна? Власть позаботится, чтобы никакой трибуны у вас не было. Она вообще очень заботлива, наша власть.

 

Хотите – про Страсбург? Вот где найдет справедливость измученное судебным произволом сердце несправедливо обиженной жертвы. Может, и найдет. Но к тому времени кто-то из  троих умрет – или эмир, или ишак, или Насреддин. Когда Страсбург выпустит свой вердикт, общество уже не будет помнить, о чем он. Частному человеку всё равно приятно – денежки как никак, да и справедливость восстановлена. Но обществу в  целом Страсбург ущерб от неправового приговора не компенсирует: обманутые уже обмануты, головы, или что там у них, уже заморочены…  

 

В общем, куда ни  кинь… Нет резона для общественного деятеля участвовать в таких спектаклях. Это ж точно, как в «Буратино». Помните? «Здравствуйте, меня зовут Пьеро… Сейчас мы разыграем перед вами комедию под названием: «Девочка с голубыми волосами, или Тридцать три подзатыльника». Меня будут колотить палкой, давать пощечины и  подзатыльники. Это очень смешная комедия…» Помните, вижу, что помните…

 

А вот это тоже помните? «Карабас Барабас вбежал к начальнику города. В этот жаркий час начальник сидел в саду, около фонтана, в одних трусиках и пил лимонад. У начальника было шесть подбородков, нос его утонул в  розовых щеках. За спиной его, под липой, четверо мрачных полицейских то и дело откупоривали бутылки с лимонадом. Карабас Барабас бросился перед начальником на  колени и, бородой размазывая слезы по лицу, завопил:» Я несчастный сирота, меня обидели, обокрали, избили…». «Кто тебя, сироту, обидел?»  — отдуваясь, спросил начальник. «Злейший враг, старый шарманщик Карло…» . В подкрепление своих слов Карабас Барабас вытащил горсть золотых монет и  положил в туфлю начальника…  Начальник приказал четырем полицейским под липой: «Идите за почтенным сиротой и  сделайте все нужное именем закона».

 

Зачем в этом участвовать? Ну, захотелось почтенному «аблакату» (копирайт Ф.М. Достоевского) испортить себе некролог. Тут ничего не скажешь: человек деньги зарабатывает… Но зачем нам подыгрывать в этих карабасовых играх? Нам-то что за резон?

 

Наверное, кому-то какой-то резон может и быть. Если этот резон – личный. Но общественный?.. Никакого нет резона.

 

Та же история и с выборами. Да и со всем остальным та же история. У нас всё суверенное, всё своё, всё особое – и демократия, и выборы, и правосудие… Суверенное правосудие – это когда судит суверен, но ни в коем случае не суверена.

 

Зачем это нужно суверену – понятно. Но зачем это нужно протесту? Если он настоящий, а не тоже суверенный, не суверенов, не протест его величества,  то ни зачем это протесту не нужно. У них свои игры, у нас должны быть свои. Потому что исход их игр известен заранее: «Один полный, два пустых, да? Покрутил, погадал, думал — шарик угадал».

 

И тут не нужно быть провидцем. Маршировать в загоне они нам позволят. Они и больше позволят. Если это не дестабилизирует, то есть не делает нестабильной их власть.

 

Банально? Да и мне кажется, что банально. Но многим так вовсе не кажется. И они до последнего будут отстаивать свое право на роль Пьеро в судебных «33 подзатыльника» или свое право кидать бюллетени в урны.

 

И ничему научиться они не могут. А ведь вроде – умные. Но тогда почему они ничему не  учатся?

 

Ну, хорошо, а  какие должны быть наши игры? Лежать на диване? Не говорите глупости (хотя понимаю – трудно). Наша игра – выстраивание альтернативы. Выстраивание на  общественных началах. Альтернативной жизни. Альтернативной экономики. Альтернативных судов. Альтернативной демократии. Это не диван. Это тяжелейшая работа.

 

И именно  потому, что она тяжелейшая, так мало желающих ей заниматься. Ведь участвовать в  фарсе, пусть и в роли Пьеро, гораздо проще.

местами говорит почти моими словами. Шото значит украинские корни у московского философа-публициста-дачника! Теперь такая фамилия в Москве хуже еврейской. Поэтому владельцам -ко надо доказывать свою русскость часто и убедительно для любого ватника.

А этот прямо тебе бендеровец. Может у них началось смещение смыслов?


ПС

Отвечу уважаемому автору на его вопрос: "И ничему научиться они не могут. А ведь вроде – умные. Но тогда почему они ничему не  учатся?"

Раз умные и не учатся, значит проблема не связана с наличием ума. А с чем же тогда связана проблема? - спрашивает вроде бы умный автор.
Отвечаю: проблема связана с тем, что современное население РФ не содержит в себе заметной доли таких активистов, которые понимают, что улушать автократию не имеет никакого смысла, ибо эта автократия, по ее происхождению и характеру, не мотивирована на развитие страны.
Развитие страны неизбежно приведет к усилению позиций трудового среднего класса, а средний класс является единственным классом населения, для которого демократия есть способ существования. Трудовой средний класс есть разрушитель автократической стабильности и есть могильщик автократии. А главное - трудовой средний класс создаст систему самоуправления, которая является альтернативой автократии и вместе с тем - основой демократии.

Население РФ в основном склонно к патернализму. Гарантом патернализма выступает Путин, поэтому его рейтинг будет высоким до тех пор, пока патернализм будет гарантирован.

Человеку демократической ментальности в РФ жить будет некомфортно. Если "демократов" в Москве появится заметное количество, возникнет тенденция к отделению Московии от остальной РФ и учреждению там основ демократии. Разумеется, Кремль будет не в восторге от таких перспектив. Поэтому судьба лидеров, формирующих демократическую ментальность, будет трудной.

 


Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
25 серпня, 2015 10:31   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина ІІ.

Чому добровольчі батальйони, а не Збройні Сили України, пішли на штурм міста
 
 

З кінця червня 2014 року Збройні Сили України були націлені на реалізацію одного з головних завдань: створення коридору поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Були спроби пробити цей коридор через Дебальцево (але дійшли лише до села Ольховатка), потім – Шахтарськ, нарешті – Ясинувату. Реалізація плану весь час зривалась. Причому, причина була завжди одна: нескоординованість та мала чисельність військ, які мали наступати з різних боків.

Попри те, що під час штурму міста Шахтарськ 31-го липня батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади зазнав важких утрат і не зміг створити коридор, з наступного дня на мапах РНБО він почав старанно малюватись. І малювали цей коридор, якого не було, на всіх мапах упродовж цілого серпня.

Як відомо, головою РНБО є Президент України, а до складу цієї організації входить частина Кабінету міністрів. Відтак, свідома фальсифікація карт РНБО, що звуться «Ситуація на сході України», робилася або з відома керівництва держави, або тими, хто старанно хотів «прогнутись» перед президентом.

Найбільш зручним місцем для прориву в район Дебальцево був Іловайськ. Саме там штаб АТО і почав планувати наступальну операцію. Але станом на середину серпня 6 тисяч солдатів-контрактників, які мались на початку року, були вже стомлені, переранені, чимало з них загинуло. І всі вони через різні обставини опинились на північному та західному відтінках фронту, або були виведені на переформування. На півдні – у Секторах Б і Д, не залишилось жодної частини, укомплектованої контрактниками. Іншими словами – наступати можна було лише військами, набраними з мобілізованих солдатів. Але наступ частин, укомплектованих мобілізованими, у липні 2014 року закінчився цілковитим провалом.

Читайте також: Іловайський рахунок

Основу військ двох секторів (Б і Д), що займали фронт від Савур-Могили на півдні та с. Єленівка на південному заході (поруч із Донецьком) також становили частини, набрані з мобілізованих. Передусім це були дві батальйонно-тактичні групи 51-ї механізованої бригади. Разом – 512 бійців. На крайньому лівому фланзі, в районі Єленівки, знаходився 2-й батальйон територіальної оборони «Горинь». На правому фланзі -- у місті Амвросієвка – 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». У середині (р-н Старобєшева та Комсомольска) – 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2» та 40-й – «Кривбас». Чисельність 2-го та 5-го батальйонів – приблизно по 400 бійців у кожному. А ось 39-й та 40-й були маленькими – 31 та 202 бійця відповідно (не рахуючи тих, які перебували на території базових таборів). Ще на південному фланзі знаходились батальйонно-тактична група 28-ї механізованої бригади та частини Національної гвардії Південного оперативного командування (колишні внутрішні війська). У кожній частині – по кілька сотень людей. Власне, це були всі війська на понад 100-кілометровий фронт.

Солдати територіальних батальйонів переважно захищали взводні опорні пукти та блокпости. Безпосередньо в районі Іловайська на початку червня 2014 року знаходились два не чисельних батальйони територіальної оборони – 39-й та 40-й. Перший з них чергував на блокпостах від Амвросієвки до Кутєйніково, а другий – від Кутєйніково до Старобешево.

4-го серпня обидва батальйони були передані у розпорядження Сектору Б, командувач якого генерал Руслан Хомчак поставив завдання з`ясувати: скільки в районі Іловайська знаходиться сепаратистів?

Штаб АТО та генерал Р.Хомчак вважали, що в Іловайську знаходиться лише від 30 до 80 озброєних сепаратистів. Проте командир 40-го батальйону «Кривбас» та його підлеглі стверджували, що Іловайськ – це цілий «укрєпрайон». Попри це, генерал Р.Хомчак наказав 6-7 серпня здійснити захоплення Іловайська силами 40-го батальйону «Кривбас», а також приданими йому 2 танками та 2 БМП зі складу 51-ї окремої механізованої бригади. В якості підсилення «Кривбасу» було додано загін добровольців з «Правого сектору».

Наступи на Іловайськ відбувались через блокпост на дорозі поміж селами Олександрівка та Чумаки, який займався підрозділом 39-го батальйону. Перший наступ, який відбувся 7-го серпня, з різних об`активних причин не вдався. Під час наступу сепаратисти знищили одну БМП.

Рештки Того самого блокпосту 39-го батальйону, початок вересня 2014 (Фото пошуковця Юрія Коваленка)

Після цього поміж генералом Р.Хомчаком та командуванням 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас» виник конфлікт, у результаті якого військовослужбовці цієї частини почали зневажливо ставитись до штабу Сектору Б та саботувати його накази. Вочевидь, саме ця обставина і призвела до того, що в район Іловайська почали стягуватись добровольчі підрозділи з батальйонів «Донбас», «Азов» та «Шахтарськ».

За оцінками самих добровольців, напередодні другого наступу на Іловайськ (10-го серпня) їх зібралося трохи більше 200 – з усіх трьох батальйонів. Основна частина «Донбасу» в той час продовжувала виконувати бойові завдання в інших районах Донецької та Луганської областей. Половина «Азову» залишилась у Маріуполі. «Шахтарськ» був сам по собі малочисельним (кілька десятків людей, подрібнених на окремі загони).

Ранок 10-го серпня. Війська збираються на штурм Іловайська (фото Георгія Тороповського, загиблого бійця «Правого сектору»,)

Разом з добровольцями у наступ 10-го серпня мали йти 3 танки, а також підрозділи 51-ї бригади та 40-го батальйону. Але один танк зламався через перегрітий мотор, другий чомусь залишився на блокпосту, а третій був на самому початку бою підбитий самоходно-артилерійською установкою супротивника. Цікаво, що екіпаж танку відбувся майже легким переляком:. його викинуло під час вибуху крізь отвір для башти, яку за мить перед тим скинуло на землю.

Той самий танк з відірваною баштою (фото пошуковця Павла Нетьосова)

Піхоту, що наступала, прикривала лише одна БМП (зі складу 51-ї бригади), яка через кожні кілька сотень метрів зупинялась – бо перегрівався мотор, та т.зв. «Прянік» «Азова» -- опанцирована броньованими листами звичайна вантажівка КАМАЗ, на якій був встановлений кулемет «Утьос».

Добровольці почали завзято наступати. Підрозділ «Донбасу» пішов на північ, «Азов» наступав посередині, слідом за ним ішов «Шахтарськ». Військовослужбовці з 40-го батальйону підтримували їх наступ. Добровольцям вдалося зламати опір на першій лінії оборони сепаратистів. Ті почали втікати убік Іловайська. Але супротивник пошкодив «Прянік», і одна напівзіпсута БМП не могла допомогти у подальшому просуванні. Хлопцям довелося повертати назад. Їх відхід прикривала БМП, яка потім, напевно, знов зіпсувалась та була втрачена. Загалом цей наступ на Іловайськ коштував 12 загиблих: з  «Азова» -- 3, з «Донбасу» -- 4, з «Кривбасу» -- 3, з «Правого сектору» -- 2.

Коли добровольці вертались на блокпост 39-го батальйону, там вони побачили і танк, і кілька БМП, яких так не вистачало у наступі. Вони стали дорікати солдатам – що не підтримали їх. На що ті заявили: «Хомчак – дундук, і ми його накази виконуємо по-своєму»…

День 10-го серпня. Будівництво нового блокпосту біля с. Многопілля (фото Георгія Тороповського, загиблого бійця «Правого сектору»)

Солдати стверджували, що, буцімто, краще знають – як треба виконувати поставлені стратегічні завдання. І дійсно, 11-го або 12-го серпня розвідці 40-го батальйону вдалося зайти далеко на північ та зайняти позиції на дорозі Іловайськ-Харцизьк, а відтак – перерізати основну шосейну магістраль, яка йде до міста.

Наступ на Іловайськ 19-го серпня та контрзаходи супротивника

Отже, наявних сил було замало для штурму Іловайська. Військ, укомплектованих контрактниками, у ту мить у розпорядженні штабу АТО теж не було. У зв`язку з цим було прийнято рішення стягнути під Іловайськ все, що можна було, а саме – добровольчі батальйони та кілька щойно доукомплектованих тактичних груп Збройних Сил України.

Саме з цих суто об`єктивних причин у наступі на Іловайськ, який почався 18-го серпня, брали участь переважно добровольчі батальйони: «Донбас» (220 бійців), «Дніпро-1» (78 бійців), «Миротворець» (74 бійця), «Світязь» (спочатку 40, потім – 30 бійців), «Херсон» (30 бійців) та «Івано-Франківськ» (33 бійця). Підтримували наступ зведена рота з 51-ї бригади та щойно прибула на фронт ротно-тактична група 17-ї танкової бригади (4 танки, 4 БМП, 82 бійця).

Читайте також: Іловайськ: цифри і факти

Лише «Азов» та «Шахтарськ» після 19-го серпня були виведені з бойової лінії. Перший батальйон повернувся до Маріуполя (бо вже тоді почали надходити дані про підготовку наступу на це місто зі сторони російського кордону), а другий мав низький рівень дисципліни, а відтак – і боєздатності. На «Шахтарськ» було покладено завдання охороняти село Комсомольське.

В умовах бойових реалій серпня 2014 року батальйон «Донбас» чисельністю у 220 людей був потужною силою. Незадовго перед тим кілька сотень донбасівців за підтримки кількох одиниць техніки Збройних Сил України звільнили міста Попасну та Лисичанськ. Приблизно так само мало б бути і в Іловайську.

Всі інші добровольчі батальйони до початку штурму Іловайська взагалі не брали участі в бойових діях, але цей недолік компенсувався ентузіазмом особового складу.

19-го серпня до Іловайська з боєм ввійшов батальйон «Донбас», який підтримувала броньотехніка 17-ї танкової та 51-ї механізованої бригад. Слідом за ним ввійшов батальйон «Дніпро-1».

       

Один з епізодів боїв в Іловайську – в районі школи №14, фото зроблене 27 серпня бійцям батальйону «Донбас» «Занозою»

Однією з найбільш гарячих точок під час боїв за Іловайська було залізничне депо, в яке захищали батальйони «Херсон» та «Миротворець». Батальйон «Херсон» за своєю чисельністю ледь дорівнював взводу. Він почав формуватись у травні 2014 року та на момент виходу з рідного міста, 19-го серпня, мав у своєму складі всього 49 бійців. З них лише 30 пішли в Іловайськ. До міста херсонці вступали ранком 23-го серпня. 10 з них було прикомандировано до батальйону «Донбас», а інші зайняли залізничне ДЕПО, наступного дня сюди ж прибув і батальйон «Миротворець».

Пожежна машина у залізничному депо Іловайська, яку бійці батальйону «Херсон» планували укріпити бронепластинами. Пізніше ця пожежна машина загине зі своїм екіпажем (вже з «донбасівців») у селі Червоносільському 29-го серпня (фото добровольця батальйону «Миротворець» Дмитра Сіроштана)

Батальйон «Миротворець» був теж досить мало чисельним – в Іловайську він мав усього 74 бійця. Ця частина почала формуватись у Києві у квітні 2014 року. Коли 11-го липня батальйон відбував у зону АТО – до Слов`янська, у ньому нараховувалось 186 бійців. Потім «миротворці» брали участь в операції зі звільнення Попасної, перебували на блокпостах у Дзержинську та Горлівці. Добровольцям обіцяли, що через 45 діб перебування у зоні АТО відбудеться ротація. Цього не сталося, а відтак 54 бійця заявили, що далі служити не будуть та звільнились.

У 20-х числах серпня 96 бійців батальйону прибули в район с. Петрівське Старобешевського району (інші залишились на блокпостах в районі Дзержинська). На території табору дитячого відпочинку «Петушки», де було розгорнуто базовий табір для військових, залишилось 22 бійця. Інші приблизно о 4-00 24-го серпня вирушили до Іловайська – на допомогу батальйону «Донбас». Заходили туди через блокпост 39-06 – на перехресті доріг сіл Олександрівка-Чумаки. Коли побачили на блокпосту на власні очі знищені наші танк Т-64 та БМП – зрозуміли, що саме звідси і починається війна. В Іловайську «Миротворець» зайняв позиції у залізничному депо, де вже знаходились добровольці з батальйону «Херсон».

Ранок 24-го серпня, бійці батальйону «Миротворець» орієнтуються по мапі перед вступом до Іловайська (фото добровольця батальйону «Миротворець» Дмитра Сіроштана)

Сепаратисти та російські добровольці здійснили дві спроби штурму ДЕПО: 25-го та 27-го серпня. У першому ряді йшли бідно вдягнуті та погано озброєні люди – було видно, що це – місцеві «народні ополченці». Проте за їх спинами ховались, однозначно – професіонали. Це був загін Гіві, значну частину якого складали росіяни-добровольці.

Під час відбиття штурмів батальйони не мали втрат. Лише 25-го серпня у засідці в Іловайську загинув у машині командир батальйону «Херсон» та водій.

Аби розвинути успіх добровольчих батальйонів, штаб АТО надіслав на фронт знов сформовані частини Збройних Сил України.

19-го серпня 2014 року з смт. Черкаське Дніпропетровської області до зони АТО вирушив 1-й механізований батальйон та зведена рота 93-ї окремої механізованої бригади, які разом нараховували 337 військовослужбовців. У групі були 2 танки Т-64, 12 БМП, а також автомобільна техніка. Метою групи було селище Дзеркальне, що неподалік від села Кутєйнікове в Амвросіївському районі Донецької області. Тут функціонував базовий табір військ Сектору Б.

Коли військовослужбовці 93-ї бригади дістались Дзеркального (а це було 21-го серпня), там уже знаходились частини 51-ї окремої механізованої бригади, які відступили з села Петровського – в районі Савур-Могили. На висоті ще залишались наші підрозділи (загін полковника Гордійчука), а відтак з прибулої групи 93-ї бригади було виділено збірний загін з 178 бійців – з танками та БМП, який відправився знов займати Петровське. Інші військовослужбовці з 93-ї стали ввійшли до стратегічного резерву Сектору Б та розташувались у Дзеркальному. Сюди з прибули дві групи (по 30 бійців) з 3-го полку спецназу та 73-го морського центру спецпризначення.

Вочевидь, командування сепаратистів та російських частин мало свій «стратегічний задум» з розбиття українських військ. Цей план полягав у сковуванні добровольчих батальйонів в Іловайську, та оточенні їх з північного заходу – зі сторони Донецька, та з півдня – з району с. Амвросієвка. Напевно, виконуючи цей план, частина сепаратистських загонів залишила Іловайськ та перейшла до Донецька. Саме тому починаючи з 21-го серпні в Іловайську помічається зниження масштабів бойових дій.

План сепаратистів почав реалізовуватись 23-го серпня 2014 року наступом на південний фланг – на Сектор Д в районі Амвросієвки.

 Амвросієвка та вся територія аж до Савур-Могили систематично обстрілювалась артилерією супротивника. Збірна рота 93-ї механізованої бригади не змогла закріпитись у селі Петровському – що неподалік від Савур-Могили. Група втратила у Петровському 2 БМП та 1 УРАЛ відділення снайперів – які були знищені ворожим вогнем. Але, на щастя, втрат загиблими не мала – було лише кілька поранених.

23-го серпня група була змушена залишити Петровське та повернутись до Дзеркального. Знов їхали через Амвросіївку, де колону обстріляли з артилерії.

Можна припустити, що відступ збірної роти 93-ї бригади панічно вплинув на 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». В обід 23-го серпня він знявся зі своїх опорних постів та поїхав на захід…

Втеча батальйону «Прикарпаття» поставила у скрутну ситуацію частини Національної гвардії України, які знаходились на крайньому правому фланзі Сектору Д – в районі села Лисиче – у 8 кілометрах від державного кордону. Ранком 23-го серпня бійці Національної гвардії відбили наступ загону сепаратистів та російських диверсантів, які рухались з-боку Росії, але через утечу сусідів змушені були покинути свої позиції та відступити на захід. Наступного дня нацгвардійці прийняли бій у Новоіванівці, а потому відступили в район с. Комсомольске.

Ротно-тактична група 28-ї бригади, яка знаходилась на північ від «Прикарпаття», також мала знятись зі своїх позицій та відійти на північ – в район Кутєйнікове. Більшість мобілізованих солдатів поїхали у напрямку дому – слідом за «Прикарпаттям». Від групи залишилось лише 17 офіцерів та добровольців, які 25-го серпня прийняли участь у бою з російськими військами під Дзеркальним, а потім самостійно змогли вирватись з оточення.

Фактично, вже надвечір 23-го серпня фронт в районі Амвросієвки, який захищав іловайську групу українських батальйонів з півдня, перестав існувати.

Крім того, українська залога Савур-Могили опинилась у цілковитому оточенні.

Читайте також: «Пам`яті Тимура Юлдашева»

Бої з російськими регулярними військами

У ніч з 23-го на 24-те серпня почалось масове втогрнення в Україну російських регулярних військ.

24-го серпня 2014 р. «головнокомандувач збройними силами ДНР» Олександр Захарченко публічно анонсував масштабний наступ проти українських військ «по всіх напрямках».

Того дня з фронту знявся і поїхав до дому ще один батальйон територіальної оборони – «Горинь». Він відкрив сепаратистським загонам шлях наступу на район Іловайська з боку Донецька.

Одна з колон російських військ, кількістю, за свідченням українських офіцерів – до 100 одиниць бойової техніки, ранком 24-го серпня рухалась просто дорогою від кордону через Амвросієвку до Дзеркального – де був базовий табір військ Сектору Б.

Крім розвідників цю колону, що рухалась без жодних опізнавальних знаків, бачило багато людей – як військових так і цивільних. Наприклад, поруч з нею тривалий час їхали у приватній машині двоє офіцерів 93-ї механізованої бригади – одягнутих у цивільне. Російські солдати. прийняли наших військових за сепаратистів та привітно махали руками. Офіцери, одразу по приїзді до Дзеркального, негайно доповіли про колону у штаб АТО. Але там казали що це, напевно – наша колона, відтак – спостерігати, вичікувати.

Ані в штабі АТО, ані в штабах Секторів Б і Д тривалий час не могли повірити, що російські війська просто так візьмуть, та у великій кількості зайдуть на територію України.

Читайте також: «Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас»

Дійшовши надвечір до району сіл Кутєйнікового та Дзеркального, російські десантники почали непомітно оточувати блокпости 39-го та 40-го батальйонів територіальної оборони, і захоплювати їх.

Приблизні маршрути наступу сепаратистських загонів та колон російської регулярної армії 23-24 серпня 2014 року

Одна з обхідних колон – десантників, пішла ліворуч від Кутєйніково, вийшла до с. Осикове. Тут росіянами була знищена вантажівка ГАЗ-66, на якій повертались з фронту до свого базового табору бухгалтери 40-го батальйону «Кривбас», які розвозили продовольство по блокпостах. Кулеметні черги звернули на себе увагу підрозділи української 51-ї механізованої бригади, блокпости якої стояли на в`їзді до с. Кутеєйніково. Зокрема, там було розгорнути гармати – «Рапіри» батареї Костянтина Коваля.

Капітан Коваль добре бачив у далековид військову колону без прапорів та жодних опізнавальних знаків, яка рухалась до Кутєйніково. Він просив відкрити вогонь, але командування не знало – що це за колона, а відтак – не давала згоди. Лише коли з колони почали стріляти по батареї та потрапили у дві гармати, Коваль відкрив вогонь у відповідь. З другого пострілу «Рапіри» влучили у головну бойову машину десанту (БМД-2), яка йшла попереду, інші повернули назад. У результаті потрапляння снаряду у БМД-2 здетонував боєкомплект: її буквально розірвало на шматки. Стемніло, і батарея Коваля разом з іншими українськими частинами відступила з села Кутєйніково на північ – до Многопілля.

Фото з вікна машини на початку вересня 2014 року. На фото – примітки пошуковця Павла Нетьосова. Прямо навпроти – рештки бойової розвідувальної машини десанту (підписані помилково пошуковцем, як БМП)

Наступного дня, 25-го серпня, батарея Костянтина Коваля знов вступила у бій з російськими десантниками під Многопіллям. Вочевидь, командир десантників помилився, та повів їх до с. Многопілля, маючи попереду не важку техніку з гарматами, а МТЛБ-6М – легкі броньовики для перевезення особового складу, які захищають лише від куль. У далековид капітан побачив три МТЛБ-6М, які рухались прямо на гармати. «Рапіри» відкрили вогонь – всі три броньові машини були знищені. Після цього позиції батареї були обстріляні з усіх видів зброї: загинуло 4 бійців з 9, які прикривали артилеристів.

Крім батареї капітана Коваля, героїчно захищались і інші бійці 51-ї механізованої бригади. 2-га батальйонно-тактична група цієї бригади змогла затримати наступ супротивника, який ішов від Донецька, в районі села Стила. 3-я батальйонно-тактична група відбивала атаки російських військ на село Дзеркальне. Коли ворог не зміг взяти це село, надвечір 25-го серпня він накрив розташування українських військ «Градами». Територія базового табору Сектору Б була просто випалена.

Красномовні наслідки обстрілу базового табору українських військ в районі села Дзеркальне (фото пошуковця Павла Нетьосова)

На превеликий жаль, про інший бій з російськими військами, який стався на дорозі в районі села Новодвірське, відомо значно менше. Цей бій відбувся 25 або 26 серпня. З української сторони в ньому брали участь підрозділ 17-ї танкової бригади та група офіцерів штабу оперативного командування «Південь» (Сектору Б). У ході цього бою було захоплено російський танк Т-72 Б3, знищено ще один аналогічний танк, а також – БМД-2 та дві вантажівки з піхотою. На трофейний танк було нанесено білі смуги (опізнавальні знаки української сторони), і пізніше під командуванням полковника Євгена Сидоренка він брав участь у прориві з Іловайського котла.

Згідно повідомлень сепаратистських сайтів, у ніч з 26 на 27 серпня до рук супротивника перейшло Старобєшево. Ранком 27-го, за твердженням сепаратистів, там здалось до полону 129 «національних гвардійців» -- вочевидь, військовослужбовців різних частин Збройних сил України (передусім 51-ї та 93-ї механізованих бригад). Цікаво, що крім цього скупого повідомлення жодних переможних реляцій, репортажів, оповідань про «героїчні подвиги народного ополчення» та ін. подібної інформації сепаратистська преса не надала. Бо ж у Старобєшево зайшли російські регулярні війська…        

Отже, 23-го серпня з фронту дезертував батальйон «Прикарпаття», а згодом – і батальйон «Горинь». Наступного дня в бій з українськими частинами вступили російські регулярні війська. 25-го серпня вони остаточно відрізали іловайське угрупування з півдня, а на ранок 27-го серпня – з заходу. З того моменту добровольчі батальйони та частини Збройних Сил України в районі Іловайська опинились у цілковитому оточенні.

Що в цей час робило українське командування? На це питання знаходимо досить лаконічну відповідь в інтерв`ю генерала Р.Хомчака:

«А уже 25-го августа мы увидели части регулярной российской армии и доложили о них наверх. Но мы опять таки не могли отойти, потому что есть приказ. Если приказ брать Иловайск, значит – брать Иловайск. Слово приказ никто не отменял. Такого не может быть, чтобы приказ не выполнялся. За невыполнение приказа предусмотрена ответственность вплоть до уголовной».

Як виявляється, наші воєначальники лише 25-го серпня «побачили» російські війська, але попри це – збирались і надалі «брати Іловайськ».

Кожний з читачів може сам зробити висновок: хто саме були ті воєначальники, і наскільки логічно вони розмірковували у час смертельної небезпеки, яка нависла над оточеним угрупуванням українських військ. А відтак – хто винен у тому, що сталося далі.

 

 

Матеріали за темою:

Теги
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
23 серпня, 2015 10:07   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу

5-го серпня 2015 року Служба Безпеки України та військова прокуратура Генеральної прокуратури Україии звинуватили у трагічних подіях, які стались 29-го серпня минулого року в районі Іловайська, начальника Генерального штабу Російської Федерації генерала Герасімова та «ще десятьох російських військових».
 
 

Протягом року високопосадовці силових структур України багато разів обіцяли, що слідча справа, пов`язана з Іловайськими подіями, буде доведена до кінця. Винні будуть названі. «Призначати» винними у цих подіях російських військових – це відверто несподіваний поворот цієї історії. Попри те, що наявність регулярних російських військ та їх безпосередня участь в Іловайських подіях не викликає сумнівів – називати винними російських військових дещо абсурдно. І справа навіть не в тому, що це звинувачення назавжди залишиться голослівним.

Ніхто з розумних людей не мав сумнівів у тому, що після анексії Криму збройні сили Російської Федерації обов`язково з`являться на Донбасі. А відтак звинувачувати російських військових – це те саме, що звинувачувати хижого звіря, який напав на мисливців. Бо мисливці були на полюванні, і мали зброю.. Вони мусили захищатись. Якщо ж мисливці постраждали, то це, вочевидь – передусім вина когось із них.

 Звичайно, порівняння з мисливцями – дуже умовне, але ж треба було думати про російські війська заздалегідь. І навіть коли вони ввійшли: можна було знайти варіанти обійтись значно меншими жертвами. Тепер ті, хто найбільше винні у розстрілі українських військовослужбовців та добровольців під Іловайськом, будуть до нескінченості ховатись за «російських військових».

З іншого боку, так званий Іловайський котел назавжди залишиться подією, якою раз по разу будуть дорікати Президенту України Петру Порошенку та його найближчому оточенню, членам РНБО, генералам Гелетею, Муженку, Назарову, Хомчаку, Литвину та іншим дрібнішим особам. Для багатьох політиків він залишиться гарним приводом для інсинуацій та брехні. Іловайськ ще стане у нагоді екстремістським колам України, коли вони спробують черговий раз розхитати політичну ситуацію у нашій державі.

Керівництво держави мало б вже давно розібратися з Іловайською історією, винести з неї уроки, поховати всіх загиблих. Але досі нічого цього не зроблено. Пропри те, що минув рік, досі найбільш повним дослідженням про Іловайськ залишається однобічний та поверховий звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, опублікований ще у жовтні 2014 року, який не відповідає на багато питань.

Зазвичай, коли шукають винних в Іловайській трагедії, називають дві основні причини:

а) Зухвалий напад Збройних сил Російської Федерації,

б) Некомпетентність політичного та військового керівництва України.

Це – причини глобальні, але – зовсім не першорядні. Бо, якщо держава починає воювати, вона завжди має подбати про свій тил та про те – аби не напали сусіди. На це завжди слід заважати заздалегідь, і потім не бідкатись, що побили.

Що ж до некомпетентності – то це, швидше, проблема, яка носить загальноукраїнський характер. Бо де ж взяти компетентних? Може, знайдуться серед журналістів чи народу? Але такий шлях вже проходила радянська влада: кухарки не вміють керувати державою. Волею-неволею все одне доводиться користатись послугами старих – «тричі поганих» урядовців або бюрократів. Особливо – коли йдеться про військову справу.

Оцінюючи Іловайські події та намагаючись знайти винних, треба зважати на такі обставини:

            1. Військова служба за часів незалежності України не вважалась престижною. Потенційні воєначальники в нас не виховувались. Служити офіцерами, і навіть генералами, з існуючими зарплатами могли або фанатики, або ті, кому не було куди подітись. Практичний досвід з керування військами міг бути отриманий хіба що під час участі в миротворчих операціях НАТО. Бо проведення в Україні військових навчань традиційно більше нагадувало «театр». Відтак, генерали та полковники, призначені на відповідальні посади, мали вчитись військовій справі вже тоді, коли бойові дії почались. По факту деяка кількість генералів та більшість командирів бригад виявились непридатними. Але ж, щоб це зрозуміти – мав минути час. Цікаво, що нездарних генералів та полковників все одне не відправили у відставку, а у більшості – лише змістили на менш відповідальні посади. А деякі залишились на своїх старих…

            2. Основними діючими особами військового конфлікту збоку України були та залишаються мобілізовані громадяни. Це пересічні чоловіки «з вулиці»: наші родичі, сусіди, товариші по роботі чи просто звичайні дядьки з сільської місцевості. Колись вони служили в армії. Потім їх покликали до лав Збройних Сил, аби перекривати кордони, стояти на блокпостах, і взагалі – підтримувати СБУ та МВС в Антитерористичній операції. Вони собі міркували, що держава попросила їх допомогти у скрутну хвилину, і їх обов`язок – погодитись. Але ці люди (чиїсь чоловіки, брати, татусі, і т.д.) не планували бути живими мішенями для російської артилерії та танків, терористів і бойовиків. У більшості вони не збирались віддавати своє чи забирати чуже життя. І коли у середині липня 2014 року стало зрозумілим, що АТО – це майже повномасштабна війна, мобілізовані люди почали всіма засобами шукати порятунку свого життя. Іншими словами – не виконувати бойові накази, або дезертувати. Більше того – дезертувати масово.

            3. На превеликий жаль, керівництво держави та генералітет Збройних Сил України не усвідомлював, і досі не розуміє, що в наших сьогочасних реаліях мобілізовані люди – це у своїй масі погані солдати. Всі стратегічні плани АТО будувались на природному для кадрового військового але абсолютно вузьколобому для будь-якої цивільної людини переконанні, лаконічно сформульованому в одному з інтерв`ю генералом Русланом Хомчаком – керівником боїв у районі Іловайська: «Если взял в руки оружие, надел форму и пошел на войну, значит, ты уже понимаешь, что пошел туда, где можно умереть. Ты должен уничтожать врага, кого-то умертвить своими действиями, и вместе с тем есть опасность погибнуть самому».

            4. Хибність цих генеральсько-політичних поглядів призвела до того, що більшість мобілізованих взагалі почали відмовлятись виконувати будь-які накази, у наслідок яких їм може загрожувати смерть. Ще більшою проблемою виявилось те, що мобілізованим було доручено надзвичайно потужну, небезпечну та дуже дорогу військову техніку. Танки, самоходно-артилерійскі установки, броньові машини різних типів, гармати, вантажівки, доверху забиті боєприпасами. Часто за мінімальної небезпеки все це кидалось просто у відкритому полі. Хто буде відповідати за цю техніку, яка потім, вочевидь, стріляла та вбивала тих же українських солдатів, знаходячись у руках сепаратистів? Мобілізовані, їх командири, генерали, чи політики – які дали смертоносну зброю у руки психологічно та фізично непридатних для неї людей?

            5. По-справжньому воюють лише люди з мотивацією. І кожний з них вартий десятка, чи навіть – десятків мобілізованих. З українського боку це були та залишаються добровольці і контрактники. Зі сторони самопроголошених ДНР та ЛНР – ті ж добровольці, а також найманці – переважно громадяни Росії. В кого буде більше цих категорій бійців, той має більше шансів на перемогу. 

Контрактники, звісно, краще ніж добровольці – бо це досвідчені солдати, які роками відточують свою майстерність. Станом на початок 2014 року контрактниками були значною мірою укомплектовані  лише п`ять бригад – у кожній у середньому по 1 тисячі активних бійців (це: 25-я повітрянодесантна, 30-а механізована, 79-а, 80-а та 95-та аеромобільні). Значна частина контрактників ще служила у 3-му та 8-му полках спецназу (по кілька сотень у кожному). Загалом можна було набрати до 6 тисяч активних бійців (і це – на 120.900 військовослужбовців та 44.600 цивільних працівників, які у ту мить отримували зарплату у військовому відомстві).

Починаючи з моменту Кримської кризи всі 6 тисяч активних бійців були задіяні на блокпостах на підступах до півострова, на узбережжі Азовського моря, у Донецькій та Луганській областях.

Щоб збільшити кількість активних військ, у частинах, які перебували у згорнутому (кадровому) стані, почали формуватись ротно-тактичні групи – в середньому по 100-150 людей – переважно офіцерів та контрактників (їх жартома ще називали «офіцерськими»). Під час подій навколо Слов`янська та Краматорська ці загони ще зіграли певну роль.

У червні 2014 року керівництвом країни було розроблено стратегічний план, який передбачав блокування Збройними Силами України російсько-українського кордону, а також оточення мегаполісів у Донецькій та Луганській областей. Для того, аби зібрати необхідну кількість військ, у березні та на початку травня 2014 року було оголошено дві хвилі мобілізації.

Під час мобілізації військове керівництво держави припустилось серйозної помилки. Замість того, щоб зосередитись на поповненні та розгортанні наявних бригад сухопутних військ, вирішили створювати «новий тип частин» -- батальйони територіальної оборони. Вочевидь, таке рішення носило пропагандистський характер: розповсюджувалась інформація, буцімто батальйони мали нести службу у тилу, а бригади сухопутних військ – на передовій.

Лише дві з 7 механізованих та 2 танкових бригад спромоглися розгорнутись бодай до двобатальйнного складу – 1 тисячі активних бійців. Це – 72-а, яка була повністю деморалізована у липні 2014 року в районі російсько-українського кордону внаслідок артилерійських обстрілів. А також – 128-а – яка показала себе з найкращої сторони, воюючи в Луганській області, та, зокрема – в районі Дебальцево. Всі інші бригади протягом весни-осені 2014 років виставляли по 200-400 бійців кожна. Ці загони звались ротно-тактичними або батальйонно-тактичними групами. У батальйонах територіальної оборони, які перебували у зоні АТО, чисельність також була не більшою: в середньому по 200 людей (але траплялось і по 50), розкиданих на різних блокпостах.

Отож, якщо у повідомленнях з зони АТО називались номери бригад, батальйонів чи якихось інших частин, це зовсім не означало, що вони нараховують тисячі, або навіть – сотні людей.

А де ж всі інші: ті, які отримували та отримують зарплатні, яких мобілізували по першій, другій, третій хвилі мобілізації? Десятки тисяч людей, що носять форму – перебувають у тилових гарнізонах та установах. Багато хто з них (особливо – серед офіцерського складу), не доїжджав до зони АТО ближче Ізюму або Краматорську. Чи був на якомусь безпечному блокпості з «інспекторською» перевіркою. Попри це тепер усі вони – учасники АТО.

Але повернемось до Іловайських подій. Точніше – до того, що їм передувало.

 

Сектор Д та невиправдані сподівання на перемогу

Як відомо, починаючи з 11-го липня з російської території зону в районі українсько-російського кордону систематично засипали снарядами. Тут знаходились українські війська, які, згідно розробленого у штабу АТО стратегічного плану, намагались блокувати державний кордон. Звісно, після початку масованих обстрілів розташування українських військ мобілізовані солдати почали вимагати, аби їх вивели з зони АТО. «Доконали» моральний стан особового складу бригад атаки загонів сепаратистів та російських добровольців, які у кількох місцях зайняли коридори до українсько-російського кордону, розділили та фактично оточили наші війська. Найбільше у цій історії постраждала 72-а механізована бригада, де служили переважно чоловіки, мобілізовані на Київщині. Ця бригада, а також підрозділи 24-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригад становили основу т.зв. Сектору Д.

Базовий табір українських військ у Зеленопіллі, розстріляний «Градами» з російської території у ніч з 10-го на 11-те липня 2014 року (фото надано для публікації один із офіцерів.)

23-го липня 2014 року замість полковника А.Грищенка, який одночасно очолював 72-ї бригаду, командувачем Сектору Д було призначено генерала Петра Литвина. Він доводиться рідним братом тогочасним керівникам: Верховної Ради України – Володимиру та голові Державної прикордонної служби – Миколі Литвинам. Поміж іншим, обидва брати неодноразово були помічені у розташуванні штабу Сектору Д: вочевидь, намагалися бодай своєю присутністю допомогти Петру Литвину.

Кістяк військ нового Сектору Д склали 1-й батальйон (переважно з контрактників) та 3-я батальйонно-тактична група (передусім – мобілізовані) 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, до складу Сектору Д увійшли по одному батальйону, складеному переважно з контрактників, 25-ї повітрянодесантної та 95-ї аеромобільної бригад, а також – укомплектовані резервістами: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», 3-я батальйонно-тактична група 51-ї бригади та ротно-тактична група 28-ї бригади.

У вправних командирських руках ці війська могли стати потужною силою, здатною як до оборонних, так і до наступальних дій. Особливо – коли вони діяли кулаком, а не розставленими пальцями.

Саме так було 27-28 липня у боях з сепаратистськими загонами під Савур-Могилою та селом Степанівкою. Батальйони 30-ї та 95-ї бригад зламали завзятий опір супротивника, і стрімко пішли вперед. Слідом за ними рухались частини, укомплектовані резервістами: вони встановлювали опорні пукти та блокпости. Крізь отвір, проламаний контрактниками спочатку під селом Степанівкою, а потім – під Нікіфорове, почали виходити зі сходу «окруженці» -- частини 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад, прикордонники та солдати з інших підрозділів.

Коли деморалізовані обстрілами російської артилерії війська вийшли з «мішків», виявилось, що вони налякані не стільки супротивником, скільки його примарою. Якщо б ці війська були набрані з контрактників, триматись здовж кордону можна було і далі. Навіть під тими артилерійськими обстрілами.

Всі війська, які вийшли з «мішків», були абсолютно непридатними для подальшого використання. Для ілюстрації цього наведемо такий красномовний факт. «Окруженці» вже вибрались з «мішків», пройшли кілька десятків кілометрів та дістались району села Солнцево – неподалік річки Кальміус. Їх уже ніхто не переслідував, не обстрілював. Вони були на своїй території, яка, правда через кілька тижнів перейшла під контроль сепаратистів.  Прямо в полі ці мобілізовані солдати покинули свою бойову техніку: десятки САУ, танків, броньових машин…. Навіть з відкритими люками. І поїхали собі додому. Де, звичайно, їх зустріли, як героїв.

Покинута просто у полі неподалік від с. Сонцеве бойова техніка з відкритими люками. Її залишили мобілізовані солдати, які наприкінці липня – на початку серпня 2014 р. виходили з оточення. Таких «безпризорних» одиниць техніки там було десятки, або навіть – сотні (фото надано для публікації одним із офіцерів. )

Хто винен у цьому військовому злочині? Уряд, який вирішив воювати непідготовленими мобілізованими та ввірив їм смертоносну зброю? Генерали, які думали, що мобілізовані будуть виконувати їх накази? Офіцери, які допустили масове дезертирство та, вочевидь, утікли слідом за солдатами? Чи російські артилеристи, які, на відміну від наших солдатів, чітко виконували накази своїх командирів?

Однак, після успішного взяття Савур-Могили, Степанівки та визволення «окруженців» усе пішло шкереберть.

Батальйони контрактників були направлені у наступ по трьох протилежних напрямках: на схід, на північ та на захід. Забігаючи на перед слід сказати, що всі три батальйони героїчно здолали десятки кілометрів по території, зайнятій сепаратистами та терористами. Але їх рейди в результаті абсолютно нічого не дали: щойно хлопці проходили якийсь населений пункт – він знов займався диверсійно-розвідувальними загонами ворога.

Найбільших утрат зазнав батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади. 31-го липня його кинули на штурм Шахтарська… Того самого міста, в якому, за твердженням преси (зі слів місцевих мешканців) ще з червня створювався якийсь «укріплений район». Спочатку українських десантників обстріляли з «Градів», а потім уже добивали з засідок у самому Шахтарську. 26 хлопців загинуло, чимало дістало поранення. Сильно знекровлений батальйон обійшов місто праворуч, та попрямував у самостійний рейд на північ – в район сіл Петропавлівка – Орлово-Іванівка. Це – фактично у саме серце самопроголошеної ДНР – поміж містами Шахтарськом, Єнакієво та Макєєвкою.

Підрозділ зенітників 25-ї повітрянодесантної бригади перед виходом у зону АТО. Половина з зображених тут десантників загинула 31-го липня під час обстрілу «Градами» в районі Шахтарська (фото надано мамою одного з загиблих.)

Тим часом інші два батальйони пройшли повз міст Торез та Сніжне і дійшли до села Міусинськ – що неподалік від міста Красний Луч. Тут вони знов розділились: десантники 95-ї однієї ночі просто зникли. Причому це стало несподіванкою навіть для командира батальйону 30-ї бригади. Як потім виявилось, батальйон 95-ї пішов у самостійний рейд. Десь в районі Орлово-Іванівки батальйони 25-ї та 95-ї бригад зустрілись, далі повернули на північ, і вийшли до українських військ в районі Дебальцевського виступу.

11-го серпня всі телеканали та медіа-видання України облетіла звістка, що наші десантники здійснили 400-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, і при цьому знищили три ворожих блокпости.

На превеликий жаль, стратегічний результат кружлянь двох батальйонів був нульовий. Крім того, що батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади мав чисельні втрати у людях та техніці. Звісно, вини десантників у цьому немає: вони зробили все, що від них залежало. Але без підтримки інших українських військ два батальйони фізично були не у стані втримати під своїм контролем територію у кілька сотень квадратних кілометрів.

Питання про глибокий стратегічний задум цієї операції слід адресувати або штабу АТО, або – тим, хто були авторами плану рейду десантників.

Можна припустити, що справжньою ціллю рейду десантників було не стратегічне, а політичне завдання. Тобто, перед десантниками не ставилась мета зробити коридор поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Насправді, вони мали дістатись району сіл Розсипне – Грабове, де 17-го липня було збито літак Боїнг-777, на якому загинуло 298 пасажирів. Також цілком можливо, що активність українських десантників саме в районі катастрофи Боїнгу-777 спонукала керівництво Російської Федерації вперше відкрито застосувати проти Збройних Сил України регулярні війська.

Згідно повідомлень медіа-агенцій (з посиланнями на українську розвідку та місцевих мешканців), 6-го та 7-го серпня через захоплений сепаратистами контрольно-пропускний пункт Ізварине почали вводитись російські регулярні війська. Вважається, що це були частини 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад збройних сил Російської Федерації.

Чи були застосовані ці війська проти двох батальйонів українських десантників – сказати важко. Однак, вочевидь, спільно з загонами самопроголошеної ДНР вони брали участь у боях з частинами української 30-ї бригади.

Воювати проти українських військ в районі державного кордону на початку – в середині серпня 2014 року було навіть легше. Коли замість «окруженців» на їх місце заходили інші частини Сектору Д, вони не розташовувались прямо біля кордону, а відступали від нього на 10-15 кілометрів. По цій «сірій» зоні легко нишпорили диверсійно-розвідувальні загони супротивника.

Знищений танк Т-64, який був на озброєні одного з загонів сепаратистів, що просувались «сірою» зоною здовж кордону на початку серпня 2014 року. Танк з екіпажем загинув в районі хутору Червона Зоря – неподалік від КПП Маринівка (фото пошуковця Володимира Дорофєєва)

Станом на 5 – 12 серпня 2014 року 3-я батальйонно-тактична група 30-ї бригади займала була розкидана по т.зв. опорних пунктах поміж селами Степанівкою та Боково-Платово. 1-й батальйон 30-ї бригади знаходився безпосередньо у селі Боково-Платово – важливому стратегічному місці. Це село розташоване поміж містами Красний Луч та Антрацит. З нього легко контролюються дороги від державного кордону на Донецьк та Горлівку. Крім того, від Боково-Платово до Лутугіно – де знаходились передові частини Сектору А, які здійснювали оточення Луганська – близько 40 кілометрів.

Мапа №1. Реальне розташування частин Збройних Сил України станом на 10-те серпня 2014 року. Від села Степанівка до села Боково-Блатово опорні пункти займали частини 30ї механізованої бригади. В районі с. Петровська (на схід від Савур-Могили) знаходилась 3-я батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади

Супротивник не став штурмувати Боково-Платово, а пішов у глибокий обхід здовж українсько-російського кордону. Загони сепаратистів та російських терористів (добровольців) 7-го серпня 2014 року несподівано з`явились у районі КПП Маринівка та села Степанівка. Вочевидь, вони пройшли по «сірій» території здовж кордону. Зав`язались бої з цими загонами. Крім того, район розташування 30-ї бригади від кордону і аж до села Нікіфорове (понад 20 кілометрів углиб України) почав щільно обстрілюватись артилерією з російської території.

Переломним моментом у боях в районі Маринівки та Степанівки стала поява на боці сепаратистів танків Т-72. 12-го серпня ці танки атакували опорні пункти 30-ї бригади в районі села Нікіфорове – аби роз`єднати її на дві частини. Саме тут стався героїчний бій танкового екіпажу старшого лейтенанта Абрамовича.

Читайте також: «Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича. Один із маловідомих епізодів боїв під Степанівкою»

Танки супротивника дійшли до міста Сніжного, де з`єдналися з місцевою залогою сепаратистів та російських добровольців. Після цього, ранком 13-го серпня, супротивником була здійснена танкова атака села Степанівка, в якому протягом двох попередніх днів через артилерійський вогонь зі сторони Росії було знищено чималу кількість військової техніки.

Читайте також: «Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками»

«Фронт» у районі Степанівки остаточно луснув. Мобілізовані хлопці, хто на чому міг – утікали на захід. Загалом поїхало вбік дому (до Житомирської області, звідки походила більшість мобілізованих) близько тисячі солдатів. Ще майже 100 тривалий час вважались зниклими без вісті. Деяких досі не знайдено. Утікачі потім розповідали про якесь загадкове двогодинне перемир`я, яке було заключне поміж сепаратистами та командуванням 30-ї бригади. За ці дві години українські війська мали знятись з району Степанівки та Савур-Могили – та піти чим далі на захід.

Унаслідок втечі 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади, 1-й батальйон несподівано опинився в районі села Бокове-Платове у цілковитому оточенні. До найближчого блокпосту на території Сектору Д – в районі села Петровське неподалік Савур-Могили, було понад 50 кілометрів. До району Лутугіне у Секторі А на півночі, який займали українські війська – близько 40 кілометрів. На щастя, в районі Лутугіне перебував 2-й батальйон та заступник командира бригади полковник Сергій Заболотний. Під його керівництвом була здійснена цікава операція з порятунку 1-го батальйону.

У селі Степанівка залишилась велика кількість знищеної військової техніки 30-ї механізованої бригади. Фото пошуковця Павла Нетьосова

Однієї ночі, непомітно для сепаратистів, батальйони на військовій техніці вийшли на зустріч один одному. 1-й батальйон лісною дорогою вийшов до села Колпакове, і далі – через с. Червона Поляна помандрував на с. Круглик – звідки висувався 2-й батальйон. Потім обидві частини повернулись у район Лутугіне. Цей нічний рейд обійшовся без утрат.

Після виведення з ладу 30-ї механізованої бригади натиск супротивника помітно знизився. Диверсійно-розвідувальні загони сепаратистів та російських добровольців за підтримки військової техніки обережно наступали вперед. Рухаючись здовж українсько-російського кордону, вони 16-го серпня захопили контрольно-пропускний пункт Успенка. Супротивник тепер мав змогу обстрілювати найближчий районний центр – село Амвросієвку, але взяти його не зміг. На щастя, у районі Амвросієвки знаходились підрозділи Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, укомплектовані, переважно, бійцями-контрактниками, які служили ще у внутрішніх військах. Там же перебував і 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». З півночі (збоку Торезу), село Амвросієвку прикривала ротно-тактична група 28-ї механізованої бригади. Район Амвросієвки вони тримали до 24-го серпня.

Центр села Степанівка. Фото пошуковця Павла Нетьосова

19 та 20-го серпня колона бронетехніки супротивника з`явилась поміж Савур-Могилою та селом Петровським. Вона зав`язали бій з батальйонно-тактичною групою 51-ї бригади, яка займала цей населений пункт. Солдати під тиском вогню ворога були змушені залишили село Петровське. Причому, зробили це несподівано навіть для штабу Сектору Д: наступного дня у цьому місці до полону сепаратистів дісталось кілька десятків українських військовослужбовців. Всі вони були переконані, що Петровське – в руках українських військ. До полону потрапили, у тому числі – полковник-розвідник зі штабу Сектору Д та полковник – начальник штабу 51-ї бригади. Захоплені військовослужбовці потім брали участь у сепаратистському «параді полонених» у Донецьку 24-го серпня…

Таким чином, станом на 21-е серпня у розпорядженні Сектору Д практично не залишилось військ:

-- два батальйони десантників відійшли в район Дебальцева,

-- 1-й батальйон 30-ї бригади змушений був прориватись в район Лутугіне,

-- батальйонно-тактичні групи 30-ї та 51-ї бригад знялися з фронту та відступили, перша – взагалі у Запорізьку область, а друга – на територію Сектору Б.

В районі Амвросієвки ще залишались: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», в якого взагалі не було ніякого важкого озброєння, а також ротно-тактична група 28-ї бригади. Якщо додати до них нацгвардійців з Південного оперативно-територіального об`єднання – набиралось приблизно 700 бійців, які і тримали «фронт», що закривав район Іловайська зі сходу.

Цікаво зупинитись на ролі російських регулярних військ у бойових діях на території Сектору Д всередині серпня 2014 року. Достеменно відомо про загибель не менше 22 офіцерів та солдатів 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад Російської Федерації.

По днях підтверджені втрати цих бригад загиблими розподіляються таким чином:

 

17-а бригада

18-а бригада

Бойові дії, внаслідок яких могли загинути військовослужбовці

9 серпня

-

9

Обстріл «Градами» в районі м. Сніжного. Вочевидь, відбувався наступ на українських десантників, або – 1-й батальйон 30-ї бригади

10 серпня

-

-

 

11 серпня

-

2

Бої в районі Міусинська та Боково-Платово з 1-м батальйоном 30-ї бригади

12 серпня

2

-

Танковий бій в районі с. Нікіфорове

13 серпня

4

2

Наступ на с. Степанівку проти 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади

19 серпня

1

-

Бойові дії в районі с. Петровське проти батальйоннно-тактичної групи 51-ї бригади

20 серпня

2

-

Разом:

9

13

 

У російській пресі (з посиланням на родичів загиблих) кружляють різні цифри втрат цих бригад. Найбільші стосуються 18-ї бригади: мовляв, з 1200 солдатів, які зайшли на територію України, 120 загинуло та 450 було поранено – переважно внаслідок обстрілів з «Градів». Щодо 17-ї бригади – матері солдатів називають цифри у 60 загиблих. Напевно, ці цифри сильно завищені, але, вочевидь, про якихось загиблих з цих двох бригад ми дійсно нічого не знаємо. А відтак, цифри, наведені у таблиці – неповнені.

Є також дані про те, що крім 17-ї та 18-ї бригад у боях на території Сектору Д брали участь десантники з 76-ї десантно-штурмової дивізії Російської Федерації. Вона також мали загиблих та втратили на півдні Донецької області щонайменше одну одиницю Бойової машини десанту (БМД-2).

Участь російських регулярних військ у бойових діях проти Збройних Сил України, вочевидь, старанно маскувалась. Наприклад, атака танків Т-72 російського зразка протягом 12-13 серпня видавалась, як проведення наступальних дій бригади «Оплот» самопроголошеної ДНР. Крім того, підрозділи російської армії вводились у бій лише у крайніх випадках. В основному проти Збройних Сил України діяли загони сепаратистів та російських добровольців.

Знищений під Нікіфорово у бою з підрозділом старшого лейтенанта А.Абрамовича танкт Т-72. Бортовий номер цього танку (фото надано пошуковцями Союзу «Народна пам`ять».)

Частинам збройних сил Російської Федерації ставились якість конкретні завдання, по виконанні яких вони одразу виводились з «фронту». Наприклад: зірвати плани української сторони з взяття під контроль району падіння Боїнгу-777; розчистити шляхи сполучення від російського кордону до Донецьку через Боково-Планово та Степанівку, і т.д.

Участь російських регулярних військ у боях на Донбасі у середині серпня 2014 року стала предметом багатьох дискусій як у Росії, так і в Україні. Для когось (переважно в Україні) це було здійсненим фактом, для інших (передусім мешканців Росії) – вигадкою, фєйком. На превеликий жаль, до другої категорії належали і ті українські воєначальники, які потім були головними дійовими особами в Іловйських подіях. Так, генерал Руслан Хомчак, оповідаючи про несподівану появу російських військ 24-25 серпня, у своєму інтерв`ю заявив: «Тогда я, кстати, вообще не верил, что Россия может полноценными воинскими подразделениями открыто зайти в Украину и вести боевые действия».

Тобто, навіть Хомчак не вірив у те, що проти 30-ї бригади задовго до 24-го серпня вже воювали російські танки!

 


©2007-2017 «Український тиждень»
 

РАЗРЕШИТЕ ПРЕДСТАВИТЬСЯ

Дорогой читатель,

Восемнадцать лет, пять месяцев и одиннадцать дней я был «врагом народа», побывав за это время в двенадцати тюрьмах (следственных, пересыльных, срочных), трех лагерях, двух ссылках. Первый раз приговорен Военной коллегией Верховного Суда СССР к десяти годам тюремного заключения, пяти годам поражения в правах с конфискацией всего лично мне принадлежащего имущества; второй раз — ОСО[1] НКВД СССР к ссылке на поселение, в чем и расписался, а месяцев за пять до марта 1953 г. расписался еще на бумаге (что я ее читал) в том, что мне объявлено о ссылке «навечно» и что при нарушении правил, изложенных в этой бумаге, меня ждет 25 лет каторжных работ.

Первый приговор был юридически оформлен в 1937 г. статьями 17—588,11 — соучастие в контрреволюционной террористической деятельности троцкистско-зиновьевской организации (было это в Ленинграде), а второй — просто «за антисоветскую деятельность» в 1949 г. в Москве. Еще я привлекался за лагерный саботаж и соучастие в побеге, а также за саботаж в ссылке, но пронесло.

В 1955 г. я был полностью реабилитирован и с той поры живу и работаю в Москве. В 1937—1955 гг. я жил среди людей-призраков и сам чуть не стал призраком.

Я не писатель, у меня даже нет гуманитарного образования. Такими талантливыми писателями, как Гинзбург, Гроссман, Разгон, Солженицын, Шаламов и др., уже написаны прекрасные книги и рассказы (некоторые из них я читал) о 1937—1956 гг. нашей истории; я понимаю, что любитель не может сравняться

 

 


 

[1] Особое совещание   карательный внесудебный орган сталинского времени.

- 6 -

с высокозарекомендовавшими себя профессионалами. Вы спросите, зачем же тогда я пишу и не только пишу, но и публикую эти очерки? Мне трудно ответить на этот вопрос. У меня не было внутренней потребности писать об этом периоде моей жизни, а ведь писатель — только тот, кто не может не писать. Ко мне обращались с просьбой написать что-нибудь вроде «воспоминаний», но у меня ничего не получалось, пока судьба не свела меня с Л. Ашкинази — он как-то сумел вывести меня на «писательскую стезю».

Говорят, что когда напишешь или расскажешь что-нибудь тяжелое из своей жизни — делается легче. К сожалению, у меня не так, даже наоборот.

Что получилось и стоит ли читать о фактах, нашедших свое место в моих очерках, судить не мне. Может быть, они будут кому-то полезны как полусырой материал, может быть, напомнят читателям о том, чего нельзя забывать.

Два замечания.

Первое. Мне хотелось показать, что в искаженном мире за «колючей проволокой» самая простая «житейская» проблема может быть сделана чудовищной, губящей и искажающей не только тело, но и душу человека, и в то же время ад Архипелага ГУЛАГ может раскрыть в человеке много такого хорошего, о чем он, оставшись дома, никогда не узнал бы, но это происходит только в борьбе — внутренней и внешней — со всей мерзостью этого самого ГУЛАГа, да и цена несоизмеримо велика.

Второе. В принципе я против смертной казни (аргументы всем известны), но зрелище бесчисленных безвинных смертей и искалеченных жизней научило меня многому; я бы и теперь с удовольствием принял участие в казни Гитлера, Сталина и им подобных; судьба лишила меня этого «удовольствия».

За неоценимую помощь автор приносит глубокую благодарность Н. В. Александровой и Л. А. Ашкинази.

Настоящая книга представляет собой первую половину моих воспоминаний, вторая часть, посвященная моей почти сорокалетней работе в Институте нефтехимического синтеза АН СССР (РАН), готовится к печати.

Л. Полак

 Далі йдуть спомини.


Я навіть бачив пана Полака, коли він приїздив в Київ як "офіційний опонент" на захист докторської одного з наших "вчених". Відчувалося, що ця людина була не з "тутешніх".

Про цю зустріч я майже забув, та згадав про неї, коли натрапив на його генеральну працю "Вариационные принципы механики: Их развитие и применения в физике. " на 600 сторінок.

Лев Соломонович ще в молоді роки був причарованим принципом найменшої дії і все життя намагався розгледіти в чому полягає містична сила цього принципу, який містив в собі всю фізику руху.

Я його розумію :)



 

Слухав виступ Руслани на ЄБ. "Крутіше, ніж "Дикі танці"" - приблизно так анонсувала Руслана свій виступ напередодні. Вона готувала його 12 років. І додала в такому дусі: "Ці стародавні мотиви-ритми взяті з Карпат. Вони мають вразити слухача у саму його підсвідомість." Та слухач зреагував на виступ Руслани мляво. А Україні взагалі подарували 24 місце. Друге місце посів болгарин, який начебто пообіцяв поїхати в Москву і там розтрощити кришталевий приз конкурсу, якщо, звісно, він його отримає. І цим висловом він, на думку наших коментаторів, налаштував проти себе європейського сприймача. Вийшло навпаки - болгарин додав собі прихильників, причому і з таких країн, як Литва.

В зв'язку з таким результатом України може скластися враження, що європейська молода спільнота не відчуває прихильності до України. Адже нічого видатного в усіх тих музичних номерах не було, якщо не брати до уваги Сальвадоре. На цьому ЄБ міг сподобатися чи то сам виконавець, чи його країна. Ні наші виконавці, ні наша країна не сподобалися.

Звісно, можна пояснити це впливом російської технології обробки свідомості. Виставили Юлю Самойлову щоб СБУ її не впустила в Україну. А невибагливий пересічний європеєць, який є далеким від драматичних і трагічних подій в Україні, зреагує цілком прогнозовано. І так і сталося. Україна для пересічного далекого європейця виглядає в цій справі як країна дикунів. А тут ще Руслана із її реанімацією дикунства. Та й Джамала своїми останніми витворами не "розповідає", а "навіює" - намагається завести в транс, але непереконливо, то ж її пісня виглядала просто нудною. Адже в пісні має бути розвиток, хоч в якомусь сенсі. Одноманітність не чіпляє. 

Насправді, наша країна суне в цивілізацію. Але цей сув є непомітним для спостерігачів. Поки зберігається автократична система, доти враження від країни буде поганим.

Profile

vcartes

July 2017

S M T W T F S
      1
2345 678
910 111213 1415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 12:50 am
Powered by Dreamwidth Studios