May. 25th, 2017

Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
23 серпня, 2015 10:07   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу

5-го серпня 2015 року Служба Безпеки України та військова прокуратура Генеральної прокуратури Україии звинуватили у трагічних подіях, які стались 29-го серпня минулого року в районі Іловайська, начальника Генерального штабу Російської Федерації генерала Герасімова та «ще десятьох російських військових».
 
 

Протягом року високопосадовці силових структур України багато разів обіцяли, що слідча справа, пов`язана з Іловайськими подіями, буде доведена до кінця. Винні будуть названі. «Призначати» винними у цих подіях російських військових – це відверто несподіваний поворот цієї історії. Попри те, що наявність регулярних російських військ та їх безпосередня участь в Іловайських подіях не викликає сумнівів – називати винними російських військових дещо абсурдно. І справа навіть не в тому, що це звинувачення назавжди залишиться голослівним.

Ніхто з розумних людей не мав сумнівів у тому, що після анексії Криму збройні сили Російської Федерації обов`язково з`являться на Донбасі. А відтак звинувачувати російських військових – це те саме, що звинувачувати хижого звіря, який напав на мисливців. Бо мисливці були на полюванні, і мали зброю.. Вони мусили захищатись. Якщо ж мисливці постраждали, то це, вочевидь – передусім вина когось із них.

 Звичайно, порівняння з мисливцями – дуже умовне, але ж треба було думати про російські війська заздалегідь. І навіть коли вони ввійшли: можна було знайти варіанти обійтись значно меншими жертвами. Тепер ті, хто найбільше винні у розстрілі українських військовослужбовців та добровольців під Іловайськом, будуть до нескінченості ховатись за «російських військових».

З іншого боку, так званий Іловайський котел назавжди залишиться подією, якою раз по разу будуть дорікати Президенту України Петру Порошенку та його найближчому оточенню, членам РНБО, генералам Гелетею, Муженку, Назарову, Хомчаку, Литвину та іншим дрібнішим особам. Для багатьох політиків він залишиться гарним приводом для інсинуацій та брехні. Іловайськ ще стане у нагоді екстремістським колам України, коли вони спробують черговий раз розхитати політичну ситуацію у нашій державі.

Керівництво держави мало б вже давно розібратися з Іловайською історією, винести з неї уроки, поховати всіх загиблих. Але досі нічого цього не зроблено. Пропри те, що минув рік, досі найбільш повним дослідженням про Іловайськ залишається однобічний та поверховий звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, опублікований ще у жовтні 2014 року, який не відповідає на багато питань.

Зазвичай, коли шукають винних в Іловайській трагедії, називають дві основні причини:

а) Зухвалий напад Збройних сил Російської Федерації,

б) Некомпетентність політичного та військового керівництва України.

Це – причини глобальні, але – зовсім не першорядні. Бо, якщо держава починає воювати, вона завжди має подбати про свій тил та про те – аби не напали сусіди. На це завжди слід заважати заздалегідь, і потім не бідкатись, що побили.

Що ж до некомпетентності – то це, швидше, проблема, яка носить загальноукраїнський характер. Бо де ж взяти компетентних? Може, знайдуться серед журналістів чи народу? Але такий шлях вже проходила радянська влада: кухарки не вміють керувати державою. Волею-неволею все одне доводиться користатись послугами старих – «тричі поганих» урядовців або бюрократів. Особливо – коли йдеться про військову справу.

Оцінюючи Іловайські події та намагаючись знайти винних, треба зважати на такі обставини:

            1. Військова служба за часів незалежності України не вважалась престижною. Потенційні воєначальники в нас не виховувались. Служити офіцерами, і навіть генералами, з існуючими зарплатами могли або фанатики, або ті, кому не було куди подітись. Практичний досвід з керування військами міг бути отриманий хіба що під час участі в миротворчих операціях НАТО. Бо проведення в Україні військових навчань традиційно більше нагадувало «театр». Відтак, генерали та полковники, призначені на відповідальні посади, мали вчитись військовій справі вже тоді, коли бойові дії почались. По факту деяка кількість генералів та більшість командирів бригад виявились непридатними. Але ж, щоб це зрозуміти – мав минути час. Цікаво, що нездарних генералів та полковників все одне не відправили у відставку, а у більшості – лише змістили на менш відповідальні посади. А деякі залишились на своїх старих…

            2. Основними діючими особами військового конфлікту збоку України були та залишаються мобілізовані громадяни. Це пересічні чоловіки «з вулиці»: наші родичі, сусіди, товариші по роботі чи просто звичайні дядьки з сільської місцевості. Колись вони служили в армії. Потім їх покликали до лав Збройних Сил, аби перекривати кордони, стояти на блокпостах, і взагалі – підтримувати СБУ та МВС в Антитерористичній операції. Вони собі міркували, що держава попросила їх допомогти у скрутну хвилину, і їх обов`язок – погодитись. Але ці люди (чиїсь чоловіки, брати, татусі, і т.д.) не планували бути живими мішенями для російської артилерії та танків, терористів і бойовиків. У більшості вони не збирались віддавати своє чи забирати чуже життя. І коли у середині липня 2014 року стало зрозумілим, що АТО – це майже повномасштабна війна, мобілізовані люди почали всіма засобами шукати порятунку свого життя. Іншими словами – не виконувати бойові накази, або дезертувати. Більше того – дезертувати масово.

            3. На превеликий жаль, керівництво держави та генералітет Збройних Сил України не усвідомлював, і досі не розуміє, що в наших сьогочасних реаліях мобілізовані люди – це у своїй масі погані солдати. Всі стратегічні плани АТО будувались на природному для кадрового військового але абсолютно вузьколобому для будь-якої цивільної людини переконанні, лаконічно сформульованому в одному з інтерв`ю генералом Русланом Хомчаком – керівником боїв у районі Іловайська: «Если взял в руки оружие, надел форму и пошел на войну, значит, ты уже понимаешь, что пошел туда, где можно умереть. Ты должен уничтожать врага, кого-то умертвить своими действиями, и вместе с тем есть опасность погибнуть самому».

            4. Хибність цих генеральсько-політичних поглядів призвела до того, що більшість мобілізованих взагалі почали відмовлятись виконувати будь-які накази, у наслідок яких їм може загрожувати смерть. Ще більшою проблемою виявилось те, що мобілізованим було доручено надзвичайно потужну, небезпечну та дуже дорогу військову техніку. Танки, самоходно-артилерійскі установки, броньові машини різних типів, гармати, вантажівки, доверху забиті боєприпасами. Часто за мінімальної небезпеки все це кидалось просто у відкритому полі. Хто буде відповідати за цю техніку, яка потім, вочевидь, стріляла та вбивала тих же українських солдатів, знаходячись у руках сепаратистів? Мобілізовані, їх командири, генерали, чи політики – які дали смертоносну зброю у руки психологічно та фізично непридатних для неї людей?

            5. По-справжньому воюють лише люди з мотивацією. І кожний з них вартий десятка, чи навіть – десятків мобілізованих. З українського боку це були та залишаються добровольці і контрактники. Зі сторони самопроголошених ДНР та ЛНР – ті ж добровольці, а також найманці – переважно громадяни Росії. В кого буде більше цих категорій бійців, той має більше шансів на перемогу. 

Контрактники, звісно, краще ніж добровольці – бо це досвідчені солдати, які роками відточують свою майстерність. Станом на початок 2014 року контрактниками були значною мірою укомплектовані  лише п`ять бригад – у кожній у середньому по 1 тисячі активних бійців (це: 25-я повітрянодесантна, 30-а механізована, 79-а, 80-а та 95-та аеромобільні). Значна частина контрактників ще служила у 3-му та 8-му полках спецназу (по кілька сотень у кожному). Загалом можна було набрати до 6 тисяч активних бійців (і це – на 120.900 військовослужбовців та 44.600 цивільних працівників, які у ту мить отримували зарплату у військовому відомстві).

Починаючи з моменту Кримської кризи всі 6 тисяч активних бійців були задіяні на блокпостах на підступах до півострова, на узбережжі Азовського моря, у Донецькій та Луганській областях.

Щоб збільшити кількість активних військ, у частинах, які перебували у згорнутому (кадровому) стані, почали формуватись ротно-тактичні групи – в середньому по 100-150 людей – переважно офіцерів та контрактників (їх жартома ще називали «офіцерськими»). Під час подій навколо Слов`янська та Краматорська ці загони ще зіграли певну роль.

У червні 2014 року керівництвом країни було розроблено стратегічний план, який передбачав блокування Збройними Силами України російсько-українського кордону, а також оточення мегаполісів у Донецькій та Луганській областей. Для того, аби зібрати необхідну кількість військ, у березні та на початку травня 2014 року було оголошено дві хвилі мобілізації.

Під час мобілізації військове керівництво держави припустилось серйозної помилки. Замість того, щоб зосередитись на поповненні та розгортанні наявних бригад сухопутних військ, вирішили створювати «новий тип частин» -- батальйони територіальної оборони. Вочевидь, таке рішення носило пропагандистський характер: розповсюджувалась інформація, буцімто батальйони мали нести службу у тилу, а бригади сухопутних військ – на передовій.

Лише дві з 7 механізованих та 2 танкових бригад спромоглися розгорнутись бодай до двобатальйнного складу – 1 тисячі активних бійців. Це – 72-а, яка була повністю деморалізована у липні 2014 року в районі російсько-українського кордону внаслідок артилерійських обстрілів. А також – 128-а – яка показала себе з найкращої сторони, воюючи в Луганській області, та, зокрема – в районі Дебальцево. Всі інші бригади протягом весни-осені 2014 років виставляли по 200-400 бійців кожна. Ці загони звались ротно-тактичними або батальйонно-тактичними групами. У батальйонах територіальної оборони, які перебували у зоні АТО, чисельність також була не більшою: в середньому по 200 людей (але траплялось і по 50), розкиданих на різних блокпостах.

Отож, якщо у повідомленнях з зони АТО називались номери бригад, батальйонів чи якихось інших частин, це зовсім не означало, що вони нараховують тисячі, або навіть – сотні людей.

А де ж всі інші: ті, які отримували та отримують зарплатні, яких мобілізували по першій, другій, третій хвилі мобілізації? Десятки тисяч людей, що носять форму – перебувають у тилових гарнізонах та установах. Багато хто з них (особливо – серед офіцерського складу), не доїжджав до зони АТО ближче Ізюму або Краматорську. Чи був на якомусь безпечному блокпості з «інспекторською» перевіркою. Попри це тепер усі вони – учасники АТО.

Але повернемось до Іловайських подій. Точніше – до того, що їм передувало.

 

Сектор Д та невиправдані сподівання на перемогу

Як відомо, починаючи з 11-го липня з російської території зону в районі українсько-російського кордону систематично засипали снарядами. Тут знаходились українські війська, які, згідно розробленого у штабу АТО стратегічного плану, намагались блокувати державний кордон. Звісно, після початку масованих обстрілів розташування українських військ мобілізовані солдати почали вимагати, аби їх вивели з зони АТО. «Доконали» моральний стан особового складу бригад атаки загонів сепаратистів та російських добровольців, які у кількох місцях зайняли коридори до українсько-російського кордону, розділили та фактично оточили наші війська. Найбільше у цій історії постраждала 72-а механізована бригада, де служили переважно чоловіки, мобілізовані на Київщині. Ця бригада, а також підрозділи 24-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригад становили основу т.зв. Сектору Д.

Базовий табір українських військ у Зеленопіллі, розстріляний «Градами» з російської території у ніч з 10-го на 11-те липня 2014 року (фото надано для публікації один із офіцерів.)

23-го липня 2014 року замість полковника А.Грищенка, який одночасно очолював 72-ї бригаду, командувачем Сектору Д було призначено генерала Петра Литвина. Він доводиться рідним братом тогочасним керівникам: Верховної Ради України – Володимиру та голові Державної прикордонної служби – Миколі Литвинам. Поміж іншим, обидва брати неодноразово були помічені у розташуванні штабу Сектору Д: вочевидь, намагалися бодай своєю присутністю допомогти Петру Литвину.

Кістяк військ нового Сектору Д склали 1-й батальйон (переважно з контрактників) та 3-я батальйонно-тактична група (передусім – мобілізовані) 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, до складу Сектору Д увійшли по одному батальйону, складеному переважно з контрактників, 25-ї повітрянодесантної та 95-ї аеромобільної бригад, а також – укомплектовані резервістами: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», 3-я батальйонно-тактична група 51-ї бригади та ротно-тактична група 28-ї бригади.

У вправних командирських руках ці війська могли стати потужною силою, здатною як до оборонних, так і до наступальних дій. Особливо – коли вони діяли кулаком, а не розставленими пальцями.

Саме так було 27-28 липня у боях з сепаратистськими загонами під Савур-Могилою та селом Степанівкою. Батальйони 30-ї та 95-ї бригад зламали завзятий опір супротивника, і стрімко пішли вперед. Слідом за ними рухались частини, укомплектовані резервістами: вони встановлювали опорні пукти та блокпости. Крізь отвір, проламаний контрактниками спочатку під селом Степанівкою, а потім – під Нікіфорове, почали виходити зі сходу «окруженці» -- частини 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад, прикордонники та солдати з інших підрозділів.

Коли деморалізовані обстрілами російської артилерії війська вийшли з «мішків», виявилось, що вони налякані не стільки супротивником, скільки його примарою. Якщо б ці війська були набрані з контрактників, триматись здовж кордону можна було і далі. Навіть під тими артилерійськими обстрілами.

Всі війська, які вийшли з «мішків», були абсолютно непридатними для подальшого використання. Для ілюстрації цього наведемо такий красномовний факт. «Окруженці» вже вибрались з «мішків», пройшли кілька десятків кілометрів та дістались району села Солнцево – неподалік річки Кальміус. Їх уже ніхто не переслідував, не обстрілював. Вони були на своїй території, яка, правда через кілька тижнів перейшла під контроль сепаратистів.  Прямо в полі ці мобілізовані солдати покинули свою бойову техніку: десятки САУ, танків, броньових машин…. Навіть з відкритими люками. І поїхали собі додому. Де, звичайно, їх зустріли, як героїв.

Покинута просто у полі неподалік від с. Сонцеве бойова техніка з відкритими люками. Її залишили мобілізовані солдати, які наприкінці липня – на початку серпня 2014 р. виходили з оточення. Таких «безпризорних» одиниць техніки там було десятки, або навіть – сотні (фото надано для публікації одним із офіцерів. )

Хто винен у цьому військовому злочині? Уряд, який вирішив воювати непідготовленими мобілізованими та ввірив їм смертоносну зброю? Генерали, які думали, що мобілізовані будуть виконувати їх накази? Офіцери, які допустили масове дезертирство та, вочевидь, утікли слідом за солдатами? Чи російські артилеристи, які, на відміну від наших солдатів, чітко виконували накази своїх командирів?

Однак, після успішного взяття Савур-Могили, Степанівки та визволення «окруженців» усе пішло шкереберть.

Батальйони контрактників були направлені у наступ по трьох протилежних напрямках: на схід, на північ та на захід. Забігаючи на перед слід сказати, що всі три батальйони героїчно здолали десятки кілометрів по території, зайнятій сепаратистами та терористами. Але їх рейди в результаті абсолютно нічого не дали: щойно хлопці проходили якийсь населений пункт – він знов займався диверсійно-розвідувальними загонами ворога.

Найбільших утрат зазнав батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади. 31-го липня його кинули на штурм Шахтарська… Того самого міста, в якому, за твердженням преси (зі слів місцевих мешканців) ще з червня створювався якийсь «укріплений район». Спочатку українських десантників обстріляли з «Градів», а потім уже добивали з засідок у самому Шахтарську. 26 хлопців загинуло, чимало дістало поранення. Сильно знекровлений батальйон обійшов місто праворуч, та попрямував у самостійний рейд на північ – в район сіл Петропавлівка – Орлово-Іванівка. Це – фактично у саме серце самопроголошеної ДНР – поміж містами Шахтарськом, Єнакієво та Макєєвкою.

Підрозділ зенітників 25-ї повітрянодесантної бригади перед виходом у зону АТО. Половина з зображених тут десантників загинула 31-го липня під час обстрілу «Градами» в районі Шахтарська (фото надано мамою одного з загиблих.)

Тим часом інші два батальйони пройшли повз міст Торез та Сніжне і дійшли до села Міусинськ – що неподалік від міста Красний Луч. Тут вони знов розділились: десантники 95-ї однієї ночі просто зникли. Причому це стало несподіванкою навіть для командира батальйону 30-ї бригади. Як потім виявилось, батальйон 95-ї пішов у самостійний рейд. Десь в районі Орлово-Іванівки батальйони 25-ї та 95-ї бригад зустрілись, далі повернули на північ, і вийшли до українських військ в районі Дебальцевського виступу.

11-го серпня всі телеканали та медіа-видання України облетіла звістка, що наші десантники здійснили 400-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, і при цьому знищили три ворожих блокпости.

На превеликий жаль, стратегічний результат кружлянь двох батальйонів був нульовий. Крім того, що батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади мав чисельні втрати у людях та техніці. Звісно, вини десантників у цьому немає: вони зробили все, що від них залежало. Але без підтримки інших українських військ два батальйони фізично були не у стані втримати під своїм контролем територію у кілька сотень квадратних кілометрів.

Питання про глибокий стратегічний задум цієї операції слід адресувати або штабу АТО, або – тим, хто були авторами плану рейду десантників.

Можна припустити, що справжньою ціллю рейду десантників було не стратегічне, а політичне завдання. Тобто, перед десантниками не ставилась мета зробити коридор поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Насправді, вони мали дістатись району сіл Розсипне – Грабове, де 17-го липня було збито літак Боїнг-777, на якому загинуло 298 пасажирів. Також цілком можливо, що активність українських десантників саме в районі катастрофи Боїнгу-777 спонукала керівництво Російської Федерації вперше відкрито застосувати проти Збройних Сил України регулярні війська.

Згідно повідомлень медіа-агенцій (з посиланнями на українську розвідку та місцевих мешканців), 6-го та 7-го серпня через захоплений сепаратистами контрольно-пропускний пункт Ізварине почали вводитись російські регулярні війська. Вважається, що це були частини 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад збройних сил Російської Федерації.

Чи були застосовані ці війська проти двох батальйонів українських десантників – сказати важко. Однак, вочевидь, спільно з загонами самопроголошеної ДНР вони брали участь у боях з частинами української 30-ї бригади.

Воювати проти українських військ в районі державного кордону на початку – в середині серпня 2014 року було навіть легше. Коли замість «окруженців» на їх місце заходили інші частини Сектору Д, вони не розташовувались прямо біля кордону, а відступали від нього на 10-15 кілометрів. По цій «сірій» зоні легко нишпорили диверсійно-розвідувальні загони супротивника.

Знищений танк Т-64, який був на озброєні одного з загонів сепаратистів, що просувались «сірою» зоною здовж кордону на початку серпня 2014 року. Танк з екіпажем загинув в районі хутору Червона Зоря – неподалік від КПП Маринівка (фото пошуковця Володимира Дорофєєва)

Станом на 5 – 12 серпня 2014 року 3-я батальйонно-тактична група 30-ї бригади займала була розкидана по т.зв. опорних пунктах поміж селами Степанівкою та Боково-Платово. 1-й батальйон 30-ї бригади знаходився безпосередньо у селі Боково-Платово – важливому стратегічному місці. Це село розташоване поміж містами Красний Луч та Антрацит. З нього легко контролюються дороги від державного кордону на Донецьк та Горлівку. Крім того, від Боково-Платово до Лутугіно – де знаходились передові частини Сектору А, які здійснювали оточення Луганська – близько 40 кілометрів.

Мапа №1. Реальне розташування частин Збройних Сил України станом на 10-те серпня 2014 року. Від села Степанівка до села Боково-Блатово опорні пункти займали частини 30ї механізованої бригади. В районі с. Петровська (на схід від Савур-Могили) знаходилась 3-я батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади

Супротивник не став штурмувати Боково-Платово, а пішов у глибокий обхід здовж українсько-російського кордону. Загони сепаратистів та російських терористів (добровольців) 7-го серпня 2014 року несподівано з`явились у районі КПП Маринівка та села Степанівка. Вочевидь, вони пройшли по «сірій» території здовж кордону. Зав`язались бої з цими загонами. Крім того, район розташування 30-ї бригади від кордону і аж до села Нікіфорове (понад 20 кілометрів углиб України) почав щільно обстрілюватись артилерією з російської території.

Переломним моментом у боях в районі Маринівки та Степанівки стала поява на боці сепаратистів танків Т-72. 12-го серпня ці танки атакували опорні пункти 30-ї бригади в районі села Нікіфорове – аби роз`єднати її на дві частини. Саме тут стався героїчний бій танкового екіпажу старшого лейтенанта Абрамовича.

Читайте також: «Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича. Один із маловідомих епізодів боїв під Степанівкою»

Танки супротивника дійшли до міста Сніжного, де з`єдналися з місцевою залогою сепаратистів та російських добровольців. Після цього, ранком 13-го серпня, супротивником була здійснена танкова атака села Степанівка, в якому протягом двох попередніх днів через артилерійський вогонь зі сторони Росії було знищено чималу кількість військової техніки.

Читайте також: «Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками»

«Фронт» у районі Степанівки остаточно луснув. Мобілізовані хлопці, хто на чому міг – утікали на захід. Загалом поїхало вбік дому (до Житомирської області, звідки походила більшість мобілізованих) близько тисячі солдатів. Ще майже 100 тривалий час вважались зниклими без вісті. Деяких досі не знайдено. Утікачі потім розповідали про якесь загадкове двогодинне перемир`я, яке було заключне поміж сепаратистами та командуванням 30-ї бригади. За ці дві години українські війська мали знятись з району Степанівки та Савур-Могили – та піти чим далі на захід.

Унаслідок втечі 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади, 1-й батальйон несподівано опинився в районі села Бокове-Платове у цілковитому оточенні. До найближчого блокпосту на території Сектору Д – в районі села Петровське неподалік Савур-Могили, було понад 50 кілометрів. До району Лутугіне у Секторі А на півночі, який займали українські війська – близько 40 кілометрів. На щастя, в районі Лутугіне перебував 2-й батальйон та заступник командира бригади полковник Сергій Заболотний. Під його керівництвом була здійснена цікава операція з порятунку 1-го батальйону.

У селі Степанівка залишилась велика кількість знищеної військової техніки 30-ї механізованої бригади. Фото пошуковця Павла Нетьосова

Однієї ночі, непомітно для сепаратистів, батальйони на військовій техніці вийшли на зустріч один одному. 1-й батальйон лісною дорогою вийшов до села Колпакове, і далі – через с. Червона Поляна помандрував на с. Круглик – звідки висувався 2-й батальйон. Потім обидві частини повернулись у район Лутугіне. Цей нічний рейд обійшовся без утрат.

Після виведення з ладу 30-ї механізованої бригади натиск супротивника помітно знизився. Диверсійно-розвідувальні загони сепаратистів та російських добровольців за підтримки військової техніки обережно наступали вперед. Рухаючись здовж українсько-російського кордону, вони 16-го серпня захопили контрольно-пропускний пункт Успенка. Супротивник тепер мав змогу обстрілювати найближчий районний центр – село Амвросієвку, але взяти його не зміг. На щастя, у районі Амвросієвки знаходились підрозділи Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, укомплектовані, переважно, бійцями-контрактниками, які служили ще у внутрішніх військах. Там же перебував і 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». З півночі (збоку Торезу), село Амвросієвку прикривала ротно-тактична група 28-ї механізованої бригади. Район Амвросієвки вони тримали до 24-го серпня.

Центр села Степанівка. Фото пошуковця Павла Нетьосова

19 та 20-го серпня колона бронетехніки супротивника з`явилась поміж Савур-Могилою та селом Петровським. Вона зав`язали бій з батальйонно-тактичною групою 51-ї бригади, яка займала цей населений пункт. Солдати під тиском вогню ворога були змушені залишили село Петровське. Причому, зробили це несподівано навіть для штабу Сектору Д: наступного дня у цьому місці до полону сепаратистів дісталось кілька десятків українських військовослужбовців. Всі вони були переконані, що Петровське – в руках українських військ. До полону потрапили, у тому числі – полковник-розвідник зі штабу Сектору Д та полковник – начальник штабу 51-ї бригади. Захоплені військовослужбовці потім брали участь у сепаратистському «параді полонених» у Донецьку 24-го серпня…

Таким чином, станом на 21-е серпня у розпорядженні Сектору Д практично не залишилось військ:

-- два батальйони десантників відійшли в район Дебальцева,

-- 1-й батальйон 30-ї бригади змушений був прориватись в район Лутугіне,

-- батальйонно-тактичні групи 30-ї та 51-ї бригад знялися з фронту та відступили, перша – взагалі у Запорізьку область, а друга – на територію Сектору Б.

В районі Амвросієвки ще залишались: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», в якого взагалі не було ніякого важкого озброєння, а також ротно-тактична група 28-ї бригади. Якщо додати до них нацгвардійців з Південного оперативно-територіального об`єднання – набиралось приблизно 700 бійців, які і тримали «фронт», що закривав район Іловайська зі сходу.

Цікаво зупинитись на ролі російських регулярних військ у бойових діях на території Сектору Д всередині серпня 2014 року. Достеменно відомо про загибель не менше 22 офіцерів та солдатів 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад Російської Федерації.

По днях підтверджені втрати цих бригад загиблими розподіляються таким чином:

 

17-а бригада

18-а бригада

Бойові дії, внаслідок яких могли загинути військовослужбовці

9 серпня

-

9

Обстріл «Градами» в районі м. Сніжного. Вочевидь, відбувався наступ на українських десантників, або – 1-й батальйон 30-ї бригади

10 серпня

-

-

 

11 серпня

-

2

Бої в районі Міусинська та Боково-Платово з 1-м батальйоном 30-ї бригади

12 серпня

2

-

Танковий бій в районі с. Нікіфорове

13 серпня

4

2

Наступ на с. Степанівку проти 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади

19 серпня

1

-

Бойові дії в районі с. Петровське проти батальйоннно-тактичної групи 51-ї бригади

20 серпня

2

-

Разом:

9

13

 

У російській пресі (з посиланням на родичів загиблих) кружляють різні цифри втрат цих бригад. Найбільші стосуються 18-ї бригади: мовляв, з 1200 солдатів, які зайшли на територію України, 120 загинуло та 450 було поранено – переважно внаслідок обстрілів з «Градів». Щодо 17-ї бригади – матері солдатів називають цифри у 60 загиблих. Напевно, ці цифри сильно завищені, але, вочевидь, про якихось загиблих з цих двох бригад ми дійсно нічого не знаємо. А відтак, цифри, наведені у таблиці – неповнені.

Є також дані про те, що крім 17-ї та 18-ї бригад у боях на території Сектору Д брали участь десантники з 76-ї десантно-штурмової дивізії Російської Федерації. Вона також мали загиблих та втратили на півдні Донецької області щонайменше одну одиницю Бойової машини десанту (БМД-2).

Участь російських регулярних військ у бойових діях проти Збройних Сил України, вочевидь, старанно маскувалась. Наприклад, атака танків Т-72 російського зразка протягом 12-13 серпня видавалась, як проведення наступальних дій бригади «Оплот» самопроголошеної ДНР. Крім того, підрозділи російської армії вводились у бій лише у крайніх випадках. В основному проти Збройних Сил України діяли загони сепаратистів та російських добровольців.

Знищений під Нікіфорово у бою з підрозділом старшого лейтенанта А.Абрамовича танкт Т-72. Бортовий номер цього танку (фото надано пошуковцями Союзу «Народна пам`ять».)

Частинам збройних сил Російської Федерації ставились якість конкретні завдання, по виконанні яких вони одразу виводились з «фронту». Наприклад: зірвати плани української сторони з взяття під контроль району падіння Боїнгу-777; розчистити шляхи сполучення від російського кордону до Донецьку через Боково-Планово та Степанівку, і т.д.

Участь російських регулярних військ у боях на Донбасі у середині серпня 2014 року стала предметом багатьох дискусій як у Росії, так і в Україні. Для когось (переважно в Україні) це було здійсненим фактом, для інших (передусім мешканців Росії) – вигадкою, фєйком. На превеликий жаль, до другої категорії належали і ті українські воєначальники, які потім були головними дійовими особами в Іловйських подіях. Так, генерал Руслан Хомчак, оповідаючи про несподівану появу російських військ 24-25 серпня, у своєму інтерв`ю заявив: «Тогда я, кстати, вообще не верил, что Россия может полноценными воинскими подразделениями открыто зайти в Украину и вести боевые действия».

Тобто, навіть Хомчак не вірив у те, що проти 30-ї бригади задовго до 24-го серпня вже воювали російські танки!

 


©2007-2017 «Український тиждень»
 
Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
25 серпня, 2015 10:31   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина ІІ.

Чому добровольчі батальйони, а не Збройні Сили України, пішли на штурм міста
 
 

З кінця червня 2014 року Збройні Сили України були націлені на реалізацію одного з головних завдань: створення коридору поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Були спроби пробити цей коридор через Дебальцево (але дійшли лише до села Ольховатка), потім – Шахтарськ, нарешті – Ясинувату. Реалізація плану весь час зривалась. Причому, причина була завжди одна: нескоординованість та мала чисельність військ, які мали наступати з різних боків.

Попри те, що під час штурму міста Шахтарськ 31-го липня батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади зазнав важких утрат і не зміг створити коридор, з наступного дня на мапах РНБО він почав старанно малюватись. І малювали цей коридор, якого не було, на всіх мапах упродовж цілого серпня.

Як відомо, головою РНБО є Президент України, а до складу цієї організації входить частина Кабінету міністрів. Відтак, свідома фальсифікація карт РНБО, що звуться «Ситуація на сході України», робилася або з відома керівництва держави, або тими, хто старанно хотів «прогнутись» перед президентом.

Найбільш зручним місцем для прориву в район Дебальцево був Іловайськ. Саме там штаб АТО і почав планувати наступальну операцію. Але станом на середину серпня 6 тисяч солдатів-контрактників, які мались на початку року, були вже стомлені, переранені, чимало з них загинуло. І всі вони через різні обставини опинились на північному та західному відтінках фронту, або були виведені на переформування. На півдні – у Секторах Б і Д, не залишилось жодної частини, укомплектованої контрактниками. Іншими словами – наступати можна було лише військами, набраними з мобілізованих солдатів. Але наступ частин, укомплектованих мобілізованими, у липні 2014 року закінчився цілковитим провалом.

Читайте також: Іловайський рахунок

Основу військ двох секторів (Б і Д), що займали фронт від Савур-Могили на півдні та с. Єленівка на південному заході (поруч із Донецьком) також становили частини, набрані з мобілізованих. Передусім це були дві батальйонно-тактичні групи 51-ї механізованої бригади. Разом – 512 бійців. На крайньому лівому фланзі, в районі Єленівки, знаходився 2-й батальйон територіальної оборони «Горинь». На правому фланзі -- у місті Амвросієвка – 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». У середині (р-н Старобєшева та Комсомольска) – 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2» та 40-й – «Кривбас». Чисельність 2-го та 5-го батальйонів – приблизно по 400 бійців у кожному. А ось 39-й та 40-й були маленькими – 31 та 202 бійця відповідно (не рахуючи тих, які перебували на території базових таборів). Ще на південному фланзі знаходились батальйонно-тактична група 28-ї механізованої бригади та частини Національної гвардії Південного оперативного командування (колишні внутрішні війська). У кожній частині – по кілька сотень людей. Власне, це були всі війська на понад 100-кілометровий фронт.

Солдати територіальних батальйонів переважно захищали взводні опорні пукти та блокпости. Безпосередньо в районі Іловайська на початку червня 2014 року знаходились два не чисельних батальйони територіальної оборони – 39-й та 40-й. Перший з них чергував на блокпостах від Амвросієвки до Кутєйніково, а другий – від Кутєйніково до Старобешево.

4-го серпня обидва батальйони були передані у розпорядження Сектору Б, командувач якого генерал Руслан Хомчак поставив завдання з`ясувати: скільки в районі Іловайська знаходиться сепаратистів?

Штаб АТО та генерал Р.Хомчак вважали, що в Іловайську знаходиться лише від 30 до 80 озброєних сепаратистів. Проте командир 40-го батальйону «Кривбас» та його підлеглі стверджували, що Іловайськ – це цілий «укрєпрайон». Попри це, генерал Р.Хомчак наказав 6-7 серпня здійснити захоплення Іловайська силами 40-го батальйону «Кривбас», а також приданими йому 2 танками та 2 БМП зі складу 51-ї окремої механізованої бригади. В якості підсилення «Кривбасу» було додано загін добровольців з «Правого сектору».

Наступи на Іловайськ відбувались через блокпост на дорозі поміж селами Олександрівка та Чумаки, який займався підрозділом 39-го батальйону. Перший наступ, який відбувся 7-го серпня, з різних об`активних причин не вдався. Під час наступу сепаратисти знищили одну БМП.

Рештки Того самого блокпосту 39-го батальйону, початок вересня 2014 (Фото пошуковця Юрія Коваленка)

Після цього поміж генералом Р.Хомчаком та командуванням 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас» виник конфлікт, у результаті якого військовослужбовці цієї частини почали зневажливо ставитись до штабу Сектору Б та саботувати його накази. Вочевидь, саме ця обставина і призвела до того, що в район Іловайська почали стягуватись добровольчі підрозділи з батальйонів «Донбас», «Азов» та «Шахтарськ».

За оцінками самих добровольців, напередодні другого наступу на Іловайськ (10-го серпня) їх зібралося трохи більше 200 – з усіх трьох батальйонів. Основна частина «Донбасу» в той час продовжувала виконувати бойові завдання в інших районах Донецької та Луганської областей. Половина «Азову» залишилась у Маріуполі. «Шахтарськ» був сам по собі малочисельним (кілька десятків людей, подрібнених на окремі загони).

Ранок 10-го серпня. Війська збираються на штурм Іловайська (фото Георгія Тороповського, загиблого бійця «Правого сектору»,)

Разом з добровольцями у наступ 10-го серпня мали йти 3 танки, а також підрозділи 51-ї бригади та 40-го батальйону. Але один танк зламався через перегрітий мотор, другий чомусь залишився на блокпосту, а третій був на самому початку бою підбитий самоходно-артилерійською установкою супротивника. Цікаво, що екіпаж танку відбувся майже легким переляком:. його викинуло під час вибуху крізь отвір для башти, яку за мить перед тим скинуло на землю.

Той самий танк з відірваною баштою (фото пошуковця Павла Нетьосова)

Піхоту, що наступала, прикривала лише одна БМП (зі складу 51-ї бригади), яка через кожні кілька сотень метрів зупинялась – бо перегрівався мотор, та т.зв. «Прянік» «Азова» -- опанцирована броньованими листами звичайна вантажівка КАМАЗ, на якій був встановлений кулемет «Утьос».

Добровольці почали завзято наступати. Підрозділ «Донбасу» пішов на північ, «Азов» наступав посередині, слідом за ним ішов «Шахтарськ». Військовослужбовці з 40-го батальйону підтримували їх наступ. Добровольцям вдалося зламати опір на першій лінії оборони сепаратистів. Ті почали втікати убік Іловайська. Але супротивник пошкодив «Прянік», і одна напівзіпсута БМП не могла допомогти у подальшому просуванні. Хлопцям довелося повертати назад. Їх відхід прикривала БМП, яка потім, напевно, знов зіпсувалась та була втрачена. Загалом цей наступ на Іловайськ коштував 12 загиблих: з  «Азова» -- 3, з «Донбасу» -- 4, з «Кривбасу» -- 3, з «Правого сектору» -- 2.

Коли добровольці вертались на блокпост 39-го батальйону, там вони побачили і танк, і кілька БМП, яких так не вистачало у наступі. Вони стали дорікати солдатам – що не підтримали їх. На що ті заявили: «Хомчак – дундук, і ми його накази виконуємо по-своєму»…

День 10-го серпня. Будівництво нового блокпосту біля с. Многопілля (фото Георгія Тороповського, загиблого бійця «Правого сектору»)

Солдати стверджували, що, буцімто, краще знають – як треба виконувати поставлені стратегічні завдання. І дійсно, 11-го або 12-го серпня розвідці 40-го батальйону вдалося зайти далеко на північ та зайняти позиції на дорозі Іловайськ-Харцизьк, а відтак – перерізати основну шосейну магістраль, яка йде до міста.

Наступ на Іловайськ 19-го серпня та контрзаходи супротивника

Отже, наявних сил було замало для штурму Іловайська. Військ, укомплектованих контрактниками, у ту мить у розпорядженні штабу АТО теж не було. У зв`язку з цим було прийнято рішення стягнути під Іловайськ все, що можна було, а саме – добровольчі батальйони та кілька щойно доукомплектованих тактичних груп Збройних Сил України.

Саме з цих суто об`єктивних причин у наступі на Іловайськ, який почався 18-го серпня, брали участь переважно добровольчі батальйони: «Донбас» (220 бійців), «Дніпро-1» (78 бійців), «Миротворець» (74 бійця), «Світязь» (спочатку 40, потім – 30 бійців), «Херсон» (30 бійців) та «Івано-Франківськ» (33 бійця). Підтримували наступ зведена рота з 51-ї бригади та щойно прибула на фронт ротно-тактична група 17-ї танкової бригади (4 танки, 4 БМП, 82 бійця).

Читайте також: Іловайськ: цифри і факти

Лише «Азов» та «Шахтарськ» після 19-го серпня були виведені з бойової лінії. Перший батальйон повернувся до Маріуполя (бо вже тоді почали надходити дані про підготовку наступу на це місто зі сторони російського кордону), а другий мав низький рівень дисципліни, а відтак – і боєздатності. На «Шахтарськ» було покладено завдання охороняти село Комсомольське.

В умовах бойових реалій серпня 2014 року батальйон «Донбас» чисельністю у 220 людей був потужною силою. Незадовго перед тим кілька сотень донбасівців за підтримки кількох одиниць техніки Збройних Сил України звільнили міста Попасну та Лисичанськ. Приблизно так само мало б бути і в Іловайську.

Всі інші добровольчі батальйони до початку штурму Іловайська взагалі не брали участі в бойових діях, але цей недолік компенсувався ентузіазмом особового складу.

19-го серпня до Іловайська з боєм ввійшов батальйон «Донбас», який підтримувала броньотехніка 17-ї танкової та 51-ї механізованої бригад. Слідом за ним ввійшов батальйон «Дніпро-1».

       

Один з епізодів боїв в Іловайську – в районі школи №14, фото зроблене 27 серпня бійцям батальйону «Донбас» «Занозою»

Однією з найбільш гарячих точок під час боїв за Іловайська було залізничне депо, в яке захищали батальйони «Херсон» та «Миротворець». Батальйон «Херсон» за своєю чисельністю ледь дорівнював взводу. Він почав формуватись у травні 2014 року та на момент виходу з рідного міста, 19-го серпня, мав у своєму складі всього 49 бійців. З них лише 30 пішли в Іловайськ. До міста херсонці вступали ранком 23-го серпня. 10 з них було прикомандировано до батальйону «Донбас», а інші зайняли залізничне ДЕПО, наступного дня сюди ж прибув і батальйон «Миротворець».

Пожежна машина у залізничному депо Іловайська, яку бійці батальйону «Херсон» планували укріпити бронепластинами. Пізніше ця пожежна машина загине зі своїм екіпажем (вже з «донбасівців») у селі Червоносільському 29-го серпня (фото добровольця батальйону «Миротворець» Дмитра Сіроштана)

Батальйон «Миротворець» був теж досить мало чисельним – в Іловайську він мав усього 74 бійця. Ця частина почала формуватись у Києві у квітні 2014 року. Коли 11-го липня батальйон відбував у зону АТО – до Слов`янська, у ньому нараховувалось 186 бійців. Потім «миротворці» брали участь в операції зі звільнення Попасної, перебували на блокпостах у Дзержинську та Горлівці. Добровольцям обіцяли, що через 45 діб перебування у зоні АТО відбудеться ротація. Цього не сталося, а відтак 54 бійця заявили, що далі служити не будуть та звільнились.

У 20-х числах серпня 96 бійців батальйону прибули в район с. Петрівське Старобешевського району (інші залишились на блокпостах в районі Дзержинська). На території табору дитячого відпочинку «Петушки», де було розгорнуто базовий табір для військових, залишилось 22 бійця. Інші приблизно о 4-00 24-го серпня вирушили до Іловайська – на допомогу батальйону «Донбас». Заходили туди через блокпост 39-06 – на перехресті доріг сіл Олександрівка-Чумаки. Коли побачили на блокпосту на власні очі знищені наші танк Т-64 та БМП – зрозуміли, що саме звідси і починається війна. В Іловайську «Миротворець» зайняв позиції у залізничному депо, де вже знаходились добровольці з батальйону «Херсон».

Ранок 24-го серпня, бійці батальйону «Миротворець» орієнтуються по мапі перед вступом до Іловайська (фото добровольця батальйону «Миротворець» Дмитра Сіроштана)

Сепаратисти та російські добровольці здійснили дві спроби штурму ДЕПО: 25-го та 27-го серпня. У першому ряді йшли бідно вдягнуті та погано озброєні люди – було видно, що це – місцеві «народні ополченці». Проте за їх спинами ховались, однозначно – професіонали. Це був загін Гіві, значну частину якого складали росіяни-добровольці.

Під час відбиття штурмів батальйони не мали втрат. Лише 25-го серпня у засідці в Іловайську загинув у машині командир батальйону «Херсон» та водій.

Аби розвинути успіх добровольчих батальйонів, штаб АТО надіслав на фронт знов сформовані частини Збройних Сил України.

19-го серпня 2014 року з смт. Черкаське Дніпропетровської області до зони АТО вирушив 1-й механізований батальйон та зведена рота 93-ї окремої механізованої бригади, які разом нараховували 337 військовослужбовців. У групі були 2 танки Т-64, 12 БМП, а також автомобільна техніка. Метою групи було селище Дзеркальне, що неподалік від села Кутєйнікове в Амвросіївському районі Донецької області. Тут функціонував базовий табір військ Сектору Б.

Коли військовослужбовці 93-ї бригади дістались Дзеркального (а це було 21-го серпня), там уже знаходились частини 51-ї окремої механізованої бригади, які відступили з села Петровського – в районі Савур-Могили. На висоті ще залишались наші підрозділи (загін полковника Гордійчука), а відтак з прибулої групи 93-ї бригади було виділено збірний загін з 178 бійців – з танками та БМП, який відправився знов займати Петровське. Інші військовослужбовці з 93-ї стали ввійшли до стратегічного резерву Сектору Б та розташувались у Дзеркальному. Сюди з прибули дві групи (по 30 бійців) з 3-го полку спецназу та 73-го морського центру спецпризначення.

Вочевидь, командування сепаратистів та російських частин мало свій «стратегічний задум» з розбиття українських військ. Цей план полягав у сковуванні добровольчих батальйонів в Іловайську, та оточенні їх з північного заходу – зі сторони Донецька, та з півдня – з району с. Амвросієвка. Напевно, виконуючи цей план, частина сепаратистських загонів залишила Іловайськ та перейшла до Донецька. Саме тому починаючи з 21-го серпні в Іловайську помічається зниження масштабів бойових дій.

План сепаратистів почав реалізовуватись 23-го серпня 2014 року наступом на південний фланг – на Сектор Д в районі Амвросієвки.

 Амвросієвка та вся територія аж до Савур-Могили систематично обстрілювалась артилерією супротивника. Збірна рота 93-ї механізованої бригади не змогла закріпитись у селі Петровському – що неподалік від Савур-Могили. Група втратила у Петровському 2 БМП та 1 УРАЛ відділення снайперів – які були знищені ворожим вогнем. Але, на щастя, втрат загиблими не мала – було лише кілька поранених.

23-го серпня група була змушена залишити Петровське та повернутись до Дзеркального. Знов їхали через Амвросіївку, де колону обстріляли з артилерії.

Можна припустити, що відступ збірної роти 93-ї бригади панічно вплинув на 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». В обід 23-го серпня він знявся зі своїх опорних постів та поїхав на захід…

Втеча батальйону «Прикарпаття» поставила у скрутну ситуацію частини Національної гвардії України, які знаходились на крайньому правому фланзі Сектору Д – в районі села Лисиче – у 8 кілометрах від державного кордону. Ранком 23-го серпня бійці Національної гвардії відбили наступ загону сепаратистів та російських диверсантів, які рухались з-боку Росії, але через утечу сусідів змушені були покинути свої позиції та відступити на захід. Наступного дня нацгвардійці прийняли бій у Новоіванівці, а потому відступили в район с. Комсомольске.

Ротно-тактична група 28-ї бригади, яка знаходилась на північ від «Прикарпаття», також мала знятись зі своїх позицій та відійти на північ – в район Кутєйнікове. Більшість мобілізованих солдатів поїхали у напрямку дому – слідом за «Прикарпаттям». Від групи залишилось лише 17 офіцерів та добровольців, які 25-го серпня прийняли участь у бою з російськими військами під Дзеркальним, а потім самостійно змогли вирватись з оточення.

Фактично, вже надвечір 23-го серпня фронт в районі Амвросієвки, який захищав іловайську групу українських батальйонів з півдня, перестав існувати.

Крім того, українська залога Савур-Могили опинилась у цілковитому оточенні.

Читайте також: «Пам`яті Тимура Юлдашева»

Бої з російськими регулярними військами

У ніч з 23-го на 24-те серпня почалось масове втогрнення в Україну російських регулярних військ.

24-го серпня 2014 р. «головнокомандувач збройними силами ДНР» Олександр Захарченко публічно анонсував масштабний наступ проти українських військ «по всіх напрямках».

Того дня з фронту знявся і поїхав до дому ще один батальйон територіальної оборони – «Горинь». Він відкрив сепаратистським загонам шлях наступу на район Іловайська з боку Донецька.

Одна з колон російських військ, кількістю, за свідченням українських офіцерів – до 100 одиниць бойової техніки, ранком 24-го серпня рухалась просто дорогою від кордону через Амвросієвку до Дзеркального – де був базовий табір військ Сектору Б.

Крім розвідників цю колону, що рухалась без жодних опізнавальних знаків, бачило багато людей – як військових так і цивільних. Наприклад, поруч з нею тривалий час їхали у приватній машині двоє офіцерів 93-ї механізованої бригади – одягнутих у цивільне. Російські солдати. прийняли наших військових за сепаратистів та привітно махали руками. Офіцери, одразу по приїзді до Дзеркального, негайно доповіли про колону у штаб АТО. Але там казали що це, напевно – наша колона, відтак – спостерігати, вичікувати.

Ані в штабі АТО, ані в штабах Секторів Б і Д тривалий час не могли повірити, що російські війська просто так візьмуть, та у великій кількості зайдуть на територію України.

Читайте також: «Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас»

Дійшовши надвечір до району сіл Кутєйнікового та Дзеркального, російські десантники почали непомітно оточувати блокпости 39-го та 40-го батальйонів територіальної оборони, і захоплювати їх.

Приблизні маршрути наступу сепаратистських загонів та колон російської регулярної армії 23-24 серпня 2014 року

Одна з обхідних колон – десантників, пішла ліворуч від Кутєйніково, вийшла до с. Осикове. Тут росіянами була знищена вантажівка ГАЗ-66, на якій повертались з фронту до свого базового табору бухгалтери 40-го батальйону «Кривбас», які розвозили продовольство по блокпостах. Кулеметні черги звернули на себе увагу підрозділи української 51-ї механізованої бригади, блокпости якої стояли на в`їзді до с. Кутеєйніково. Зокрема, там було розгорнути гармати – «Рапіри» батареї Костянтина Коваля.

Капітан Коваль добре бачив у далековид військову колону без прапорів та жодних опізнавальних знаків, яка рухалась до Кутєйніково. Він просив відкрити вогонь, але командування не знало – що це за колона, а відтак – не давала згоди. Лише коли з колони почали стріляти по батареї та потрапили у дві гармати, Коваль відкрив вогонь у відповідь. З другого пострілу «Рапіри» влучили у головну бойову машину десанту (БМД-2), яка йшла попереду, інші повернули назад. У результаті потрапляння снаряду у БМД-2 здетонував боєкомплект: її буквально розірвало на шматки. Стемніло, і батарея Коваля разом з іншими українськими частинами відступила з села Кутєйніково на північ – до Многопілля.

Фото з вікна машини на початку вересня 2014 року. На фото – примітки пошуковця Павла Нетьосова. Прямо навпроти – рештки бойової розвідувальної машини десанту (підписані помилково пошуковцем, як БМП)

Наступного дня, 25-го серпня, батарея Костянтина Коваля знов вступила у бій з російськими десантниками під Многопіллям. Вочевидь, командир десантників помилився, та повів їх до с. Многопілля, маючи попереду не важку техніку з гарматами, а МТЛБ-6М – легкі броньовики для перевезення особового складу, які захищають лише від куль. У далековид капітан побачив три МТЛБ-6М, які рухались прямо на гармати. «Рапіри» відкрили вогонь – всі три броньові машини були знищені. Після цього позиції батареї були обстріляні з усіх видів зброї: загинуло 4 бійців з 9, які прикривали артилеристів.

Крім батареї капітана Коваля, героїчно захищались і інші бійці 51-ї механізованої бригади. 2-га батальйонно-тактична група цієї бригади змогла затримати наступ супротивника, який ішов від Донецька, в районі села Стила. 3-я батальйонно-тактична група відбивала атаки російських військ на село Дзеркальне. Коли ворог не зміг взяти це село, надвечір 25-го серпня він накрив розташування українських військ «Градами». Територія базового табору Сектору Б була просто випалена.

Красномовні наслідки обстрілу базового табору українських військ в районі села Дзеркальне (фото пошуковця Павла Нетьосова)

На превеликий жаль, про інший бій з російськими військами, який стався на дорозі в районі села Новодвірське, відомо значно менше. Цей бій відбувся 25 або 26 серпня. З української сторони в ньому брали участь підрозділ 17-ї танкової бригади та група офіцерів штабу оперативного командування «Південь» (Сектору Б). У ході цього бою було захоплено російський танк Т-72 Б3, знищено ще один аналогічний танк, а також – БМД-2 та дві вантажівки з піхотою. На трофейний танк було нанесено білі смуги (опізнавальні знаки української сторони), і пізніше під командуванням полковника Євгена Сидоренка він брав участь у прориві з Іловайського котла.

Згідно повідомлень сепаратистських сайтів, у ніч з 26 на 27 серпня до рук супротивника перейшло Старобєшево. Ранком 27-го, за твердженням сепаратистів, там здалось до полону 129 «національних гвардійців» -- вочевидь, військовослужбовців різних частин Збройних сил України (передусім 51-ї та 93-ї механізованих бригад). Цікаво, що крім цього скупого повідомлення жодних переможних реляцій, репортажів, оповідань про «героїчні подвиги народного ополчення» та ін. подібної інформації сепаратистська преса не надала. Бо ж у Старобєшево зайшли російські регулярні війська…        

Отже, 23-го серпня з фронту дезертував батальйон «Прикарпаття», а згодом – і батальйон «Горинь». Наступного дня в бій з українськими частинами вступили російські регулярні війська. 25-го серпня вони остаточно відрізали іловайське угрупування з півдня, а на ранок 27-го серпня – з заходу. З того моменту добровольчі батальйони та частини Збройних Сил України в районі Іловайська опинились у цілковитому оточенні.

Що в цей час робило українське командування? На це питання знаходимо досить лаконічну відповідь в інтерв`ю генерала Р.Хомчака:

«А уже 25-го августа мы увидели части регулярной российской армии и доложили о них наверх. Но мы опять таки не могли отойти, потому что есть приказ. Если приказ брать Иловайск, значит – брать Иловайск. Слово приказ никто не отменял. Такого не может быть, чтобы приказ не выполнялся. За невыполнение приказа предусмотрена ответственность вплоть до уголовной».

Як виявляється, наші воєначальники лише 25-го серпня «побачили» російські війська, але попри це – збирались і надалі «брати Іловайськ».

Кожний з читачів може сам зробити висновок: хто саме були ті воєначальники, і наскільки логічно вони розмірковували у час смертельної небезпеки, яка нависла над оточеним угрупуванням українських військ. А відтак – хто винен у тому, що сталося далі.

 

 

Матеріали за темою:

Теги
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.

Profile

vcartes

July 2017

S M T W T F S
      1
2345 678
910 111213 1415
16171819202122
23242526272829
3031     

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 12:34 pm
Powered by Dreamwidth Studios