Недоторканий Президент, недоторкані депутати і судді.

1. Якщо позбавити н. тільки депутатів, то це може мати такі наслідки:

- Президент отримає кишенькову ВР (зараз вони домовляються)
- Судді піднімуть ціну своїх послуг з порятунку підбитих депутатів

Тобто, автократична система в цілому зміцніє.

2. Якщо позбавити н. Президента (зробити імпічмент реальним) і депутатів одночасно, то можливо таке:

- У Президента вистачить можливостей не дати провести процедуру імпічмента
- Парламент стане все одно кишеньковим
- Судді піднімуть тарифи

3. Якщо позбавити н. лише Президента, то:

- Олігархи, що мають своїх і прикуплених додадково депутатів, будуть мати переваги перед Президентом, отже, керування курсом країни опиниться в руках клубу олігархів.

4. Якщо позбавити всіх н., то

- внаслідок зменшення ресурсів країни посилиться конкуренція між олігархами і мафіями за бюджети, землю держ. і комун. власність, місця в системі управління, що призведе до жорстких конфліктів. Країна ще більше опуститься.

Виглядає так, що краще систему не чіпати, а замість того приватизувати територію країни, починаючи зі свого багатоквартирного будинку. Далі об'єднуватися будинками і робити вулиці юрособами. Створювати суспільні фонди по всіх напрямках діяльності суспільства і самостійно забезпечувати собі комфортне проживання.

На це поки що мало хто спроможен, але тенденція вимальовується саме така.

Звичайно, там, де з'являться активні і відповідальні громадяне, першим питанням стануть гроші. Отже, має відбутися суспільний рух за перерозподіл податків і сборів між центром і громадами, а також має відбутися перерозподіл грошей між громадянами і управлінцями на користь громадян.

Демократія починається знизу.



Отже, робимо стислий аналіз двох автократій - Росії і України. Спочатку проголосимо спільні ознаки, а потім перейдемо до відмінностей.

1. Дещо про клас "Пострадянська автократія"

Тут "клас" має системний зміст як група елементів. Елементи мають ознаки. Клас ідентифікується тими ознаками своїх елементів, значення яких співпадають.

Аналізуючи країни з цього класу можна виявити такі структурні складові в кожній країні:
- система управління
- бізнес
- населення

Система управління схожа на феодальну. Є найбільший суверен, від якого беруть початок всі управлінські ієрархії: силові (МО, СБ, МВС, ГП і т.д.), адміністративні (область, місто, район), фіскальні, медичні, освітні і т.д. Формально деякі з вертикалів починаються з КМ, але КМ, як і парламент, має діяти узгоджено з АП.

Кожний феодал, дотримуючись принципу лояльності до Президента і системи, може отримувати свій дохід зі свого феоду чи то через схеми виводу бюджетних коштів на підконтрольні фірми, чи то збираючи данину з бізнесів свого феоду. Можливість збагачуватись з посади становить провідну мотивацію для збереження стабільності автократії. Саме на таких принципах була утворена пострадянська автократія і цей квазіфеодальний устрій системи управління відтворюється раз в пять років.

Чи може автократія функціонувати на інших принципах? Скажімо, - на принципах чесного виконання службових обов'язків, непідкупності і професіоналізму? З якого дива? А, суспільство вимагає. 

Тобто, наше патерналістичне суспільство замість щоб влаштовувати власне життя в своїх містах і селах всю енергію спрямує на роботу з системою управління, схиляючи її функціонерів забути навіщо вони, через сплату за вхід і через знайомства, продерлися на посади феодалів різних калібрів, і щоб вони, злякавшись невдовольства суспільства, відмовились від намірів "піднятись" щоб нарешті почати жити "як люди"?

А, треба всіх старих поганих функціонерів замінити на хороших нових? Було б цікаво подивитись що з цього вийде через рік-два. Якщо, звичайно, буде знайдено спосіб такої глобальної заміни поганих на хороших.

Бізнес. За автократії процвітає той бізнес, який підгодовує вертикалі системи. Краще за всіх почуваються ті, хто робить свій бізнес разом з СБ, МВС, ГП і фіскалами. А ще ж є АП, ВР/Дума і КМ. Щоб годувати таку кількість "управлінців", треба мати чималі надприбутки. І великий бізнес (клани) їх має. Система сама зацікавлена у тому, щоб великий бізнес мав постійні і надійні надприбутки. Малий бізнес є ворожим до системи тому що він продукує середній клас, а середній клас потребує демократії. І тому в автократії малий бізнес знаходиться в пригніченому стані.

Отже, автократія як бізнес-політична система має достатньо стійкий устрій, скріплений потужними мотиваціями феодалів і патерналізмом населення. Тому автократія буде триматися до останньої можливості.

Населення. Пострадянське населення складається з двох частин: патерналістичної (більшість) і самоврядної (меншість).
Перша частина населення ходить на вибори і раз у п'ять років легітимізує автократію. Отже, патерналізм, поряд із потужними мотиваціями для системи управління і великого бізнесу, є основою стійкості автократії.
Самоврядна частина населення складає меншість, але саме вона працює на провідну тенденцію - заміну автократії на демократію.

2. Особливості російської автократії

Система управління. Є символічним те, що резиденція Президента РФ досі перебуває за високими стінами Кремля. Московська традиція полягає у від-окремленні царя від підданих.
За іншою традицією царів в Московії вбивали. Чи то наближені, чи то віддалені.
Якщо шукати в цих традиціях якусь історичну логіку, то можна дати таке загальне пояснення - в Московському царстві не було механізмів зняття критичних напружень, окрім вбивства царя. Адже цар був і джерелом управління, і посередником між потужними групами впливу.

Ну, як би там не було, а уявити становлення в Московії демократичної системи управління в найближчі 10 років я не можу. Тобто, автократія виглядає там безальтернативним устроєм країни. В цьому сенсі московській автократії нічого не загрожує.

Зважаючи на таку стійкість московської автократії можна було очікувати від Кремля традиційно агресивної політики на міжнародній арені. Агресивна політика може бути успішною, якщо вона є цілісною. Йдеться про взаємну узгодженість всіх аспектів зовнішньої активності. Саме забезпечувати таку узгодженість є головною функцією московського Президента.

В останні 15 років Кремль насичував "русским духом" весь світ. Допитливий громадянин намагається збагнути ті споконвічні мотивації, які штовхають Московію до "захоплення свтіу" в свій полон.

За моїм уявленням, Московія, з її традиційною автократичністю, не є самодостатньою країною. Вона є країною-паразитом, який може стабільно існувати лише в симбіозі з найбільш потужними організмами світової спільноти. Тому московських царів зовнішній світ цікавив набагато більше, ніж свій внутрішній світ.

Відчуваючи себе великим паразитом московська автократія розвинула в собі ті якості, які найбільш сприяли утворенню симбіозу "паразит-хазяїн". Це, по-перше, бажання сподобатись будь-що. Це, по-друге, спонукаюча агресивність. І по-третє, це вражаюча підступність.

Чим більше в світі є "друзів Росії", тим слабкішим є спротив проникненню паразита в потоки і депо хазяїна. І Московія завжди витрачала достатньо коштів на утримання "любові світу до Росії" на необхідному рівні.

Якщо в світі набирали силу тенденції обмежити можливості Московії для технологічно-фінансового паразитування, Московія нагадувала Заходу, що (завдяки допомозі того ж таки Заходу в попередні десятиліття) вона має досить сил, щоб змусити Захід "поважати Росію", тобто, - не заважати їй користуватися тими новими можливостями, які той таки Захід продукує шаленими темпами. Звичайно, дієвим інструментом впливу Московії на ставлення до неї Заходу завжди були її військові сили .

Саме зараз Московія демонструє спонукаючу агресивність. До чого Кремль спонукає Захід? До розділення світу між США, Китаєм і РФ на сфери впливу? Ну, намагання відхопити собі зону впливу в Росії було завжди. Росія потребувала "друзів" по всіх закутках світу (для "своїх" голосів в ООН, для створення "гарячих точок", для впливу на той чи інший регіон) щоб зашкодити розповсюдженню в світі демократичної зарази. Адже США втягували слабких "країн-демократів" в сферу своїх інтересів.

Та слід мати на увазі, що така геополітична гра потребувала великих коштів і ресурсів, отже була під силу лише достатньо розвиненим країнам. Росія ж, як перманентна автократія, без допомоги Заходу втрачала можливості до розвитку. Отже, щоб в клубі "великих" ділити сфери впливу, РФ потребує технологічного і інфраструктурного оновлення. РФ потребує міждержавних угод з США щодо фінансового забезпечення масштабних проектів модернізації відсталої Росії. Якщо такої модернізації не станеться, то в РФ занепад спровокує її розпад.

Тому Путін розпочав масштабний процес спонукання Заходу до "дружби" з РФ. З кожною відмовою Заходу дружити з РФ Путін відповість підняттям ставок. І так буде тривати аж поки Захід вирішить зупинитися і погодитись на "дружбу", адже демократичний Захід  на світову війну добровільно не піде.

Отже Росія, після страхіть "передвоєнного стану" раптом отримає не лише мир, а й дружбу з Заходом і великі надії на процвітання. Російське населення опиниться в стані ейфорії.

Такою є стратегія-тактика Путіна, на моє уявлення. Він діє виважено і послідовно в зазначеному напрямку. А вся автократична система управління РФ має працювати на план Путіна.

Бізнес. І не лише управлінські вертикалі РФ працюють на підтримку Кремля, а й російський бізнес також бере в цьому участь. Адже бізнес в Росії не є вільним і самодостатнім, він є дозволеним Кремлем. А великі корпорації, такі, як "Газпром", взагалі є підрозділами Кремля.

Населення. Патерналізм населення Росії має багатовікові традиції. Лише Московія ("Золоте кільце"), де в помітних кількостях давно вже існує трудовий середній клас, може стати зоною становлення демократичної тенденції.


3. Особливості української автократії

Система управління.
"Державність" як спосіб існування етнічної спільноти (чи конгломерату етносів) в свідомості українців складається з фрагментів. По-перше, це є гетьманщина, по-друге, УНР, по-третє, Польське королівство, Російська імперія і Австро-Укгорська імперія, нарешті (і найактуальніше) - Радянський союз (не дарма ж перші три (а можливо і чотири) наші президенти були членами КПРС).
Отже, першими українськими державниками були комуністи-соціалісти ("група 239"), а їхніми конкурентами були радянські десиденти. Ні ті, ні інші (як і населення)  не мали уявлень про інший спосіб життя, ніж авторитарний. Боротьба йшла за колір авторитаризму - червоний чи жовто-блакитний.

Врешті переміг жовто-блакитний (невмирущі традиції виживання українців) - склалася олігархічно-кланова жовто-блакитна (навіть Янукович заговорив українською) авторитарія.

Та з підняттям добробуту за часів Кучми (утворився трудовий середній клас) постав запит на впорядковання добробуту в дусі свободи і справедливості. Форми активності суспільства для задоволення нового запиту утворювалися з тих фрагментів пам'яті, в яких існували взірці боротьби за свободу в усіх розуміннях (національне визволення, позбавлення соціальної несправедливості).

В суспільному русі утворилися окремі течії, які іноді діяли узгоджено проти "влади" ("Україна без Кучми!"), тобто - проти держави як носія автократії.

Тобто, в свідомості українців поступово затверджувалося уялення про "державу" як про ворога суспільства. Волелюбний український народ за практично відсутнього московського управління двічі спромігся на "антивладні" (фактично - антидержавні, адже джерелом "влади" був державний рівень управління - Печерськ) виступи.

Парадоксом виглядає така обставина: українці (навіть майданівці) не помічали антидержавницького характеру обох Майданів (04-го і 13-го років), як і не усвідомлювали вони антидемократичності (автократичності) української системи управління.

Тут виникає навіть певного ступеня когнітивний дисонанс: патріотично налаштований українець до назви "Україна" приставляє іменник "держава", ніколи - "країна", при тому тримаючи рейтинг печерської "влади" на гранично низькому рівні.

Тобто, "державу Україна" патріот шанує, а "державну владу" - ні.. Пояснення дисонансу є простим: під "владою" патріот розуміє конкретних посадовців, а не систему управління. А під "державою Україна" патріот розуміє країну, яка є представником народу України.

Простіше кажучи, для патріотів "державою Україна" є  віртуальна народна держава, яка на відміну від реальної автократичної держави достойно виглядає на світовій арені. Слава Україні!

Отже, маємо погодитись, що "держава" постає в двох іпостасях:
- як державний (найвищій) рівень в системі авторитарного управління
- і як представник країни "Україна" на міжнародній арені.

Особою, що репрезентує державу, у нас є Президент, отже, Президент виконує подвійну функцію:
- очолює авторитарну систему управління і
- репрезентує країну-державу на міжнародно-міждержавному рівні

Виконуючи таку подвійну функцію Президент спирається на керованість своєї автократії. Це означає, що всередині країни без його участі не може бути прийнято жодного важливого для держави-в-цілому (як для гравця на міждержавному рівні) рішення.

Керованість авторитарної системи управління забезпечується устроєм системи управління і алгоритмом її інсталяції.

За існуючим устроєм системи всіх її управлінців (до самого низу) призначають під патронатом Президента. За існуючим алгоритмом інсталяція системи починається з всенародних виборів Президента. Обраний Президент починає процедуру кадрового заповнення системи (призначення великих і малих феодалів).

Завдяки такому устрою і такому алгоритму інсталяції системи всі призначенці відповідають перед тим, хто їх призначив (і хто може зняти з посади). Таким чином забезпечується керованість системи з боку АП і особисто Президента.

Населення. Оскільки більшість виборців пострадянської автократії потребують патерналізму, то вони на посаду Президента завжди оберуть "системну" особу, яка гарантуватиме продовження патерналізму.



Пан ОК жалкує:

"Розумієте, країна не може нормально існувати і розвиватися, коли моральні орієнтири перекручені догори дригом, і суспільство сприймає це як належне. Найстрашніше – це те, що ми бачимо все це огидне свавілля і тільки мляво лаємося в соцмережах."


Пан Олександр не звернув увагу на ключову обставину, якою є авторитарна система управління кланово-мафіозного типу. Країна з таким типом управління може існувати більш-менш спокійно (певний час за сприятливих обставин), але розвиватися вона не може.

Ця система існує тут з народження незалежної України. Можна було б і помітити. Щоправда, для цього необхідно бачити альтернативну систему управління, якою є демократична система. Про можливість демократичної системи пан Олександр (як і всі інші пани) просто не здогадується.

А суспільство розуміє, що від цієї системи управління не можна очікувати неперекручених "моральних орієнтирів" і тому не робить зайвих рухів. Суспільство чекає, коли актив нації спроможиться .. Але актив не виправдовує очікувань.





Нарешті серед неосяжного бруду з'явилося нормальне інтерв'ю з НС, яке надрукувала "Фраза".

Звідти:

"Перевибори не допоможуть?

Ні, не допоможуть. Не допоможе ані зняття конкретної кандидатури, ані призначення нової.

Тобто ментальність потрібно міняти?

Ментальність людей дуже близько підходить до того, щоб змінити саму систему устрою взаємин влади і народу. І от коли це нарешті буде чітко прописано в законі й коли нову команду, яка прийде у Верховну Раду, змусити це підписати й поставити там свої печатки, тоді й почнеться новий етап розвитку, з якого ніхто не матиме можливості зійти.

Потрібно прописати такий механізм, який унеможливив би розвиток корупції. Але для цього потрібна велика команда дуже грамотних законників, які зможуть це чітко прописати, причому прописати так, щоб неможливо було вийти за рамки. І тоді буде вкрай важко порушувати закон, тим більше порушувати його так непомітно, як це відбувається зараз. Закон більше не працюватиме під одну людину.

Хіба це можливо?

Можливо, саме це я зараз і роблю. Перший із механізмів якраз і говорить про те, що повинна бути невідворотна відповідальність. Має бути обов’язковий контроль людьми влади."

НС принаймні розуміє, що проблема України "в діючій системі". Щоправда, вона цю "систему" лише відчуває, але нічого змістовного про неї сказати не може. Надіє, наша країна живе в форматі "влада-населення/народ". Цей формат вказує на незрілість населення/народу, який не може жити без "влади", який не здатен утворити власне УПРАВЛІННЯ (а не "владу"), починаючи з місцевого.

Отже, Україна перебуває під управлінням авторитарної системи. Громадянський актив навіть не розуміє, що альтернативою авторитарії є лише демократія, а демократія починається з самоуправління. Тобто, спочатку має бути інстальованим управління на рівні громад (і їхніх об'єднань), потім громади інсталюють рівень повітів, повіти утворюють рівень земель, а ті вже формують національний рівень управління.

Писаниною (законів-конституцій) життя не запроваджують !  Лише після виникнення реальних форм самоуправління можна сідати за формулювання правил і законів. В нормальній країні спочатку облаштовують життя, а потім в законах фіксують існуючі стосунки і відносини.

Той, хто спочатку "виписує механізми", а потім змушує їх виконувати, той реанімує КПРС і совок.



Інвестигуємо і ми.
Після 70 років більшовизму у Росії є один стійкий формат країни - сильна авторитарія. Отже, у кожного функціонера в авторитарній системі є два постійних завдання: триматися в кріслі і сприяти стабільності системи.

За більшовиків сильна авторія грунтувалася на економічній системі державного капіталізму, яка дозволяла верхвці системи (акціонерам корпорації "СРСР") повною мірою визначати спосіб існування населення.

Після проголошеного переходу від державного капіталізму до вільного ринку деякий час постсовдєпія в РФ намагалася натягти на себе європейський (чи навіть американський) лібералізм. Але гайдарівський період лібералізації був коротким і провальним. Населення і старі державні інституції (КГБ-ФСБ) не сприйняли "дерьмократію". Еліти замінили хворого Єльцина на здорового Путіна і почали тихенько відновлювати стандарти державного капіталізму.

Приватизовані кошти совкової імперії розподілили між своїми довіреними "капіталістами". Недовірених капіталістів, які встигли скористатися періодом лібералізації і розвернули помітну неконтрольовану активність, було еліміновано. Ходорковский - яскравий приклад несистемного олігарха.

Російська держава повернула собі повний контроль над важливими процесами в країні.

Можна додати, що державний рівень російської авторитарії почав прибирати до своїх рук активи (і взагалі все), що належало новим країнам постсовдєпії, використовуючи своїх капіталістів як продовження авторитарної системи управління.

Щодо України, то ось приклади:

Промышленность Донбасса — а это до 20% всего промпроизводства Украины — стала российской в два этапа.

Первый этап — так называемый «расстрел донецкого клана», когда на протяжении нескольких лет были убиты все сколько-нибудь видные и независимые представители бизнеса Донбасса: от политика Евгения Щербаня до криминальных авторитетов Ахатя Брагина и луганского «Доброслава». А их активы стали собственностью лидера донецкого ОПГ «Люкс» и его ближайшего окружения.

Сегодня есть множество оснований утверждать, что «крупный бизнесмен Ринат Ахметов» — не более, чем миф, созданный подлинными, «теневыми» собственниками всех активов владельца СКМ, ДТЭК и т.д. Собственниками, которые на определенном этапе «завели» в «партнеры» к Ахметову российского бизнесмена Вадима Новинского, приятеля Владимира Путина — «для подстраховки» (владелец «Смарт-холдинга» В. Новинский собственник 23,75% в группе «Метинвест»).

В тему: Ринат Ахметов — миф

Компании Ахметова получали от «Газпрома» газ по льготной цене, что делало продукцию «ахметовских» предприятий конкурентной на мировых рынках и сверхрентабельной. Помимо этого, продолжительное время (в период президентства Л. Кучмы) тот же СКМ налоги практически не платил, до неприличия минимизируя отчисления в бюджет.

А когда стартовала легализация «активов Ахметова» на международной арене и платить налоги все же пришлось, они фактически возвращались псевдоолигарху в виде госзаказа, тендеров, целевого финансирования и госдотаций угольной отрасли — об этом заботились представители Р. Ахметова (России) в правительстве Украины.

На протяжении фактически 20 лет условный «бизнес Ахметова», пользуясь беспрецедентными льготами и протекционизмом со стороны Украины и РФ, сделал его владельцев мультимиллиардерами. Параллельно со сказочным обогащением нескольких персон шло ограбление Донбасса, жители которого были низведены до состояния рабов, вкалывавших за зарплату, которой хватало только на основные потребности. Никакой свободы предпринимательства, никакой конкуренции, никакой свободы слова в регионе — все это было уничтожено на корню еще во второй половине 1990-х спецслужбами России. При полном попустительстве официального Киева.

В тему: Псевдоним «Ринат», или Смотрящие за Ахметовым

Второй этап «прибирания к рукам» Донбасса Россия пришелся на период президентствования В. Януковича. В 2010 году стартовал процесс скупки российскими структурами всего того на Донбассе, что до того российским почему-то не стало.

С большинством свои активов в пользу «Внешэкономбанка» РФ расстался «Индустриальный союз Донбасса» (ИСД, один из собственников — Сергей Тарута). Напомним, что ИСД стала наполовину российской еще в январе 2010 года, когда экс-вице-премьер Виталий Гайдук продал свою долю в 50%+2 акции неназванным российским структурам, за которые заплатил государственный российский Внешэкономбанк. То есть, Алчевский меткомбинат (АМК), Днепровский меткомбинат им.Ф.Дзержинского (ДМКД) и Алчевский коксохимзавод (КХЗ) контролирует РФ.

В тему: Промышленность Донбасса принадлежит России почти полностью

Также гапомним, что Мариупольский меткомбинат им.Ильича, «Азовсталь», Енакиевский и Макеевский метзаводы, Авдеевский КХЗ, Енакиевский КХЗ, Харцызский трубный завод, объединение «Краснодонуголь» также можно считать на четверть российскими: совладелец — «человек Путина» В. Новинский.

Гражданин России, житель Москвы, экс-директор донецкой шахты им.Жданова Виктор Нусенкис — собственник завода «Донецксталь», шахтоуправления «Покровское», его — Ясиновский и Макеевский КХЗ. Во владении россиян и Донецкий электрометаллургический завод, ставший активом горно-металлургической группы «Мечел» россиянина Игоря Зюзина. Краматорскую «Энергомашспецсталь», ранее принадлежавшую семье экс-губернатора Донецкой области Анатолия Близнюка, в декабре 2010 года купил российский концерн «Атомэнергомаш». А в соседней Луганщине российскому «Трансмашхолдингу» с 2010 года принадлежит объединение «Лугансктепловоз», ЗАО «Русская содовая компания» — Лисичанский содовой завод, холдингу «Тюменская нефтяная компания — BritishPetroleum» — Лисичанский нефтеперерабатывающий завод.

В 2013 году половина Луганского трубного завода, ранее принадлежавшего акционерам запорожского «Индустриал-банка», также отошла анонимным российским владельцам, купившим в 2010 г. половину комбината «Запорожсталь». А «Луганский патронный завод», приватизированный жульническим образом, контролирует вероятный агент российских спецслужб, депутат Верховной Рады Давид Жвания. И т.д.

Интересно, что подавляющее большинство промпредприятий Донбасса принадлежит либо лицам из ближайшего окружения Владимира Путина, либо тесно связанным со спецслужбами РФ, либо владельцам из России, сохраняющим инкогнито.

В тему: Давид Жвания: человек без Родины

Война на Донбассе, развязанная Россией, имеет ярко выраженный коммерческий интерес для высшего руководства РФ.

Здавалося б, активи і гроші є кінцевою метою геополітичної активності РФ, зокрема - війни на Донбасі. Якби це було так, то РФ приєднало б "республікі" до себе і отрималом б всю контрибуцію. Але вона цього не зробила. Отже, не збагачення від донбаських копалин і підприємств, а щось інше є "метою Путіна". Як, до речі, і в Криму "Путін" не шукає фінансового зиску.

Profile

vcartes

July 2017

S M T W T F S
      1
2345 678
910 111213 1415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 12:50 am
Powered by Dreamwidth Studios