Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
23 серпня, 2015 10:07   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу

5-го серпня 2015 року Служба Безпеки України та військова прокуратура Генеральної прокуратури Україии звинуватили у трагічних подіях, які стались 29-го серпня минулого року в районі Іловайська, начальника Генерального штабу Російської Федерації генерала Герасімова та «ще десятьох російських військових».
 
 

Протягом року високопосадовці силових структур України багато разів обіцяли, що слідча справа, пов`язана з Іловайськими подіями, буде доведена до кінця. Винні будуть названі. «Призначати» винними у цих подіях російських військових – це відверто несподіваний поворот цієї історії. Попри те, що наявність регулярних російських військ та їх безпосередня участь в Іловайських подіях не викликає сумнівів – називати винними російських військових дещо абсурдно. І справа навіть не в тому, що це звинувачення назавжди залишиться голослівним.

Ніхто з розумних людей не мав сумнівів у тому, що після анексії Криму збройні сили Російської Федерації обов`язково з`являться на Донбасі. А відтак звинувачувати російських військових – це те саме, що звинувачувати хижого звіря, який напав на мисливців. Бо мисливці були на полюванні, і мали зброю.. Вони мусили захищатись. Якщо ж мисливці постраждали, то це, вочевидь – передусім вина когось із них.

 Звичайно, порівняння з мисливцями – дуже умовне, але ж треба було думати про російські війська заздалегідь. І навіть коли вони ввійшли: можна було знайти варіанти обійтись значно меншими жертвами. Тепер ті, хто найбільше винні у розстрілі українських військовослужбовців та добровольців під Іловайськом, будуть до нескінченості ховатись за «російських військових».

З іншого боку, так званий Іловайський котел назавжди залишиться подією, якою раз по разу будуть дорікати Президенту України Петру Порошенку та його найближчому оточенню, членам РНБО, генералам Гелетею, Муженку, Назарову, Хомчаку, Литвину та іншим дрібнішим особам. Для багатьох політиків він залишиться гарним приводом для інсинуацій та брехні. Іловайськ ще стане у нагоді екстремістським колам України, коли вони спробують черговий раз розхитати політичну ситуацію у нашій державі.

Керівництво держави мало б вже давно розібратися з Іловайською історією, винести з неї уроки, поховати всіх загиблих. Але досі нічого цього не зроблено. Пропри те, що минув рік, досі найбільш повним дослідженням про Іловайськ залишається однобічний та поверховий звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, опублікований ще у жовтні 2014 року, який не відповідає на багато питань.

Зазвичай, коли шукають винних в Іловайській трагедії, називають дві основні причини:

а) Зухвалий напад Збройних сил Російської Федерації,

б) Некомпетентність політичного та військового керівництва України.

Це – причини глобальні, але – зовсім не першорядні. Бо, якщо держава починає воювати, вона завжди має подбати про свій тил та про те – аби не напали сусіди. На це завжди слід заважати заздалегідь, і потім не бідкатись, що побили.

Що ж до некомпетентності – то це, швидше, проблема, яка носить загальноукраїнський характер. Бо де ж взяти компетентних? Може, знайдуться серед журналістів чи народу? Але такий шлях вже проходила радянська влада: кухарки не вміють керувати державою. Волею-неволею все одне доводиться користатись послугами старих – «тричі поганих» урядовців або бюрократів. Особливо – коли йдеться про військову справу.

Оцінюючи Іловайські події та намагаючись знайти винних, треба зважати на такі обставини:

            1. Військова служба за часів незалежності України не вважалась престижною. Потенційні воєначальники в нас не виховувались. Служити офіцерами, і навіть генералами, з існуючими зарплатами могли або фанатики, або ті, кому не було куди подітись. Практичний досвід з керування військами міг бути отриманий хіба що під час участі в миротворчих операціях НАТО. Бо проведення в Україні військових навчань традиційно більше нагадувало «театр». Відтак, генерали та полковники, призначені на відповідальні посади, мали вчитись військовій справі вже тоді, коли бойові дії почались. По факту деяка кількість генералів та більшість командирів бригад виявились непридатними. Але ж, щоб це зрозуміти – мав минути час. Цікаво, що нездарних генералів та полковників все одне не відправили у відставку, а у більшості – лише змістили на менш відповідальні посади. А деякі залишились на своїх старих…

            2. Основними діючими особами військового конфлікту збоку України були та залишаються мобілізовані громадяни. Це пересічні чоловіки «з вулиці»: наші родичі, сусіди, товариші по роботі чи просто звичайні дядьки з сільської місцевості. Колись вони служили в армії. Потім їх покликали до лав Збройних Сил, аби перекривати кордони, стояти на блокпостах, і взагалі – підтримувати СБУ та МВС в Антитерористичній операції. Вони собі міркували, що держава попросила їх допомогти у скрутну хвилину, і їх обов`язок – погодитись. Але ці люди (чиїсь чоловіки, брати, татусі, і т.д.) не планували бути живими мішенями для російської артилерії та танків, терористів і бойовиків. У більшості вони не збирались віддавати своє чи забирати чуже життя. І коли у середині липня 2014 року стало зрозумілим, що АТО – це майже повномасштабна війна, мобілізовані люди почали всіма засобами шукати порятунку свого життя. Іншими словами – не виконувати бойові накази, або дезертувати. Більше того – дезертувати масово.

            3. На превеликий жаль, керівництво держави та генералітет Збройних Сил України не усвідомлював, і досі не розуміє, що в наших сьогочасних реаліях мобілізовані люди – це у своїй масі погані солдати. Всі стратегічні плани АТО будувались на природному для кадрового військового але абсолютно вузьколобому для будь-якої цивільної людини переконанні, лаконічно сформульованому в одному з інтерв`ю генералом Русланом Хомчаком – керівником боїв у районі Іловайська: «Если взял в руки оружие, надел форму и пошел на войну, значит, ты уже понимаешь, что пошел туда, где можно умереть. Ты должен уничтожать врага, кого-то умертвить своими действиями, и вместе с тем есть опасность погибнуть самому».

            4. Хибність цих генеральсько-політичних поглядів призвела до того, що більшість мобілізованих взагалі почали відмовлятись виконувати будь-які накази, у наслідок яких їм може загрожувати смерть. Ще більшою проблемою виявилось те, що мобілізованим було доручено надзвичайно потужну, небезпечну та дуже дорогу військову техніку. Танки, самоходно-артилерійскі установки, броньові машини різних типів, гармати, вантажівки, доверху забиті боєприпасами. Часто за мінімальної небезпеки все це кидалось просто у відкритому полі. Хто буде відповідати за цю техніку, яка потім, вочевидь, стріляла та вбивала тих же українських солдатів, знаходячись у руках сепаратистів? Мобілізовані, їх командири, генерали, чи політики – які дали смертоносну зброю у руки психологічно та фізично непридатних для неї людей?

            5. По-справжньому воюють лише люди з мотивацією. І кожний з них вартий десятка, чи навіть – десятків мобілізованих. З українського боку це були та залишаються добровольці і контрактники. Зі сторони самопроголошених ДНР та ЛНР – ті ж добровольці, а також найманці – переважно громадяни Росії. В кого буде більше цих категорій бійців, той має більше шансів на перемогу. 

Контрактники, звісно, краще ніж добровольці – бо це досвідчені солдати, які роками відточують свою майстерність. Станом на початок 2014 року контрактниками були значною мірою укомплектовані  лише п`ять бригад – у кожній у середньому по 1 тисячі активних бійців (це: 25-я повітрянодесантна, 30-а механізована, 79-а, 80-а та 95-та аеромобільні). Значна частина контрактників ще служила у 3-му та 8-му полках спецназу (по кілька сотень у кожному). Загалом можна було набрати до 6 тисяч активних бійців (і це – на 120.900 військовослужбовців та 44.600 цивільних працівників, які у ту мить отримували зарплату у військовому відомстві).

Починаючи з моменту Кримської кризи всі 6 тисяч активних бійців були задіяні на блокпостах на підступах до півострова, на узбережжі Азовського моря, у Донецькій та Луганській областях.

Щоб збільшити кількість активних військ, у частинах, які перебували у згорнутому (кадровому) стані, почали формуватись ротно-тактичні групи – в середньому по 100-150 людей – переважно офіцерів та контрактників (їх жартома ще називали «офіцерськими»). Під час подій навколо Слов`янська та Краматорська ці загони ще зіграли певну роль.

У червні 2014 року керівництвом країни було розроблено стратегічний план, який передбачав блокування Збройними Силами України російсько-українського кордону, а також оточення мегаполісів у Донецькій та Луганській областей. Для того, аби зібрати необхідну кількість військ, у березні та на початку травня 2014 року було оголошено дві хвилі мобілізації.

Під час мобілізації військове керівництво держави припустилось серйозної помилки. Замість того, щоб зосередитись на поповненні та розгортанні наявних бригад сухопутних військ, вирішили створювати «новий тип частин» -- батальйони територіальної оборони. Вочевидь, таке рішення носило пропагандистський характер: розповсюджувалась інформація, буцімто батальйони мали нести службу у тилу, а бригади сухопутних військ – на передовій.

Лише дві з 7 механізованих та 2 танкових бригад спромоглися розгорнутись бодай до двобатальйнного складу – 1 тисячі активних бійців. Це – 72-а, яка була повністю деморалізована у липні 2014 року в районі російсько-українського кордону внаслідок артилерійських обстрілів. А також – 128-а – яка показала себе з найкращої сторони, воюючи в Луганській області, та, зокрема – в районі Дебальцево. Всі інші бригади протягом весни-осені 2014 років виставляли по 200-400 бійців кожна. Ці загони звались ротно-тактичними або батальйонно-тактичними групами. У батальйонах територіальної оборони, які перебували у зоні АТО, чисельність також була не більшою: в середньому по 200 людей (але траплялось і по 50), розкиданих на різних блокпостах.

Отож, якщо у повідомленнях з зони АТО називались номери бригад, батальйонів чи якихось інших частин, це зовсім не означало, що вони нараховують тисячі, або навіть – сотні людей.

А де ж всі інші: ті, які отримували та отримують зарплатні, яких мобілізували по першій, другій, третій хвилі мобілізації? Десятки тисяч людей, що носять форму – перебувають у тилових гарнізонах та установах. Багато хто з них (особливо – серед офіцерського складу), не доїжджав до зони АТО ближче Ізюму або Краматорську. Чи був на якомусь безпечному блокпості з «інспекторською» перевіркою. Попри це тепер усі вони – учасники АТО.

Але повернемось до Іловайських подій. Точніше – до того, що їм передувало.

 

Сектор Д та невиправдані сподівання на перемогу

Як відомо, починаючи з 11-го липня з російської території зону в районі українсько-російського кордону систематично засипали снарядами. Тут знаходились українські війська, які, згідно розробленого у штабу АТО стратегічного плану, намагались блокувати державний кордон. Звісно, після початку масованих обстрілів розташування українських військ мобілізовані солдати почали вимагати, аби їх вивели з зони АТО. «Доконали» моральний стан особового складу бригад атаки загонів сепаратистів та російських добровольців, які у кількох місцях зайняли коридори до українсько-російського кордону, розділили та фактично оточили наші війська. Найбільше у цій історії постраждала 72-а механізована бригада, де служили переважно чоловіки, мобілізовані на Київщині. Ця бригада, а також підрозділи 24-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригад становили основу т.зв. Сектору Д.

Базовий табір українських військ у Зеленопіллі, розстріляний «Градами» з російської території у ніч з 10-го на 11-те липня 2014 року (фото надано для публікації один із офіцерів.)

23-го липня 2014 року замість полковника А.Грищенка, який одночасно очолював 72-ї бригаду, командувачем Сектору Д було призначено генерала Петра Литвина. Він доводиться рідним братом тогочасним керівникам: Верховної Ради України – Володимиру та голові Державної прикордонної служби – Миколі Литвинам. Поміж іншим, обидва брати неодноразово були помічені у розташуванні штабу Сектору Д: вочевидь, намагалися бодай своєю присутністю допомогти Петру Литвину.

Кістяк військ нового Сектору Д склали 1-й батальйон (переважно з контрактників) та 3-я батальйонно-тактична група (передусім – мобілізовані) 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, до складу Сектору Д увійшли по одному батальйону, складеному переважно з контрактників, 25-ї повітрянодесантної та 95-ї аеромобільної бригад, а також – укомплектовані резервістами: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», 3-я батальйонно-тактична група 51-ї бригади та ротно-тактична група 28-ї бригади.

У вправних командирських руках ці війська могли стати потужною силою, здатною як до оборонних, так і до наступальних дій. Особливо – коли вони діяли кулаком, а не розставленими пальцями.

Саме так було 27-28 липня у боях з сепаратистськими загонами під Савур-Могилою та селом Степанівкою. Батальйони 30-ї та 95-ї бригад зламали завзятий опір супротивника, і стрімко пішли вперед. Слідом за ними рухались частини, укомплектовані резервістами: вони встановлювали опорні пукти та блокпости. Крізь отвір, проламаний контрактниками спочатку під селом Степанівкою, а потім – під Нікіфорове, почали виходити зі сходу «окруженці» -- частини 24-ї, 72-ї, 79-ї бригад, прикордонники та солдати з інших підрозділів.

Коли деморалізовані обстрілами російської артилерії війська вийшли з «мішків», виявилось, що вони налякані не стільки супротивником, скільки його примарою. Якщо б ці війська були набрані з контрактників, триматись здовж кордону можна було і далі. Навіть під тими артилерійськими обстрілами.

Всі війська, які вийшли з «мішків», були абсолютно непридатними для подальшого використання. Для ілюстрації цього наведемо такий красномовний факт. «Окруженці» вже вибрались з «мішків», пройшли кілька десятків кілометрів та дістались району села Солнцево – неподалік річки Кальміус. Їх уже ніхто не переслідував, не обстрілював. Вони були на своїй території, яка, правда через кілька тижнів перейшла під контроль сепаратистів.  Прямо в полі ці мобілізовані солдати покинули свою бойову техніку: десятки САУ, танків, броньових машин…. Навіть з відкритими люками. І поїхали собі додому. Де, звичайно, їх зустріли, як героїв.

Покинута просто у полі неподалік від с. Сонцеве бойова техніка з відкритими люками. Її залишили мобілізовані солдати, які наприкінці липня – на початку серпня 2014 р. виходили з оточення. Таких «безпризорних» одиниць техніки там було десятки, або навіть – сотні (фото надано для публікації одним із офіцерів. )

Хто винен у цьому військовому злочині? Уряд, який вирішив воювати непідготовленими мобілізованими та ввірив їм смертоносну зброю? Генерали, які думали, що мобілізовані будуть виконувати їх накази? Офіцери, які допустили масове дезертирство та, вочевидь, утікли слідом за солдатами? Чи російські артилеристи, які, на відміну від наших солдатів, чітко виконували накази своїх командирів?

Однак, після успішного взяття Савур-Могили, Степанівки та визволення «окруженців» усе пішло шкереберть.

Батальйони контрактників були направлені у наступ по трьох протилежних напрямках: на схід, на північ та на захід. Забігаючи на перед слід сказати, що всі три батальйони героїчно здолали десятки кілометрів по території, зайнятій сепаратистами та терористами. Але їх рейди в результаті абсолютно нічого не дали: щойно хлопці проходили якийсь населений пункт – він знов займався диверсійно-розвідувальними загонами ворога.

Найбільших утрат зазнав батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади. 31-го липня його кинули на штурм Шахтарська… Того самого міста, в якому, за твердженням преси (зі слів місцевих мешканців) ще з червня створювався якийсь «укріплений район». Спочатку українських десантників обстріляли з «Градів», а потім уже добивали з засідок у самому Шахтарську. 26 хлопців загинуло, чимало дістало поранення. Сильно знекровлений батальйон обійшов місто праворуч, та попрямував у самостійний рейд на північ – в район сіл Петропавлівка – Орлово-Іванівка. Це – фактично у саме серце самопроголошеної ДНР – поміж містами Шахтарськом, Єнакієво та Макєєвкою.

Підрозділ зенітників 25-ї повітрянодесантної бригади перед виходом у зону АТО. Половина з зображених тут десантників загинула 31-го липня під час обстрілу «Градами» в районі Шахтарська (фото надано мамою одного з загиблих.)

Тим часом інші два батальйони пройшли повз міст Торез та Сніжне і дійшли до села Міусинськ – що неподалік від міста Красний Луч. Тут вони знов розділились: десантники 95-ї однієї ночі просто зникли. Причому це стало несподіванкою навіть для командира батальйону 30-ї бригади. Як потім виявилось, батальйон 95-ї пішов у самостійний рейд. Десь в районі Орлово-Іванівки батальйони 25-ї та 95-ї бригад зустрілись, далі повернули на північ, і вийшли до українських військ в районі Дебальцевського виступу.

11-го серпня всі телеканали та медіа-видання України облетіла звістка, що наші десантники здійснили 400-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, і при цьому знищили три ворожих блокпости.

На превеликий жаль, стратегічний результат кружлянь двох батальйонів був нульовий. Крім того, що батальйон 25-ї повітрянодесантної бригади мав чисельні втрати у людях та техніці. Звісно, вини десантників у цьому немає: вони зробили все, що від них залежало. Але без підтримки інших українських військ два батальйони фізично були не у стані втримати під своїм контролем територію у кілька сотень квадратних кілометрів.

Питання про глибокий стратегічний задум цієї операції слід адресувати або штабу АТО, або – тим, хто були авторами плану рейду десантників.

Можна припустити, що справжньою ціллю рейду десантників було не стратегічне, а політичне завдання. Тобто, перед десантниками не ставилась мета зробити коридор поміж самопроголошеними ДНР та ЛНР. Насправді, вони мали дістатись району сіл Розсипне – Грабове, де 17-го липня було збито літак Боїнг-777, на якому загинуло 298 пасажирів. Також цілком можливо, що активність українських десантників саме в районі катастрофи Боїнгу-777 спонукала керівництво Російської Федерації вперше відкрито застосувати проти Збройних Сил України регулярні війська.

Згідно повідомлень медіа-агенцій (з посиланнями на українську розвідку та місцевих мешканців), 6-го та 7-го серпня через захоплений сепаратистами контрольно-пропускний пункт Ізварине почали вводитись російські регулярні війська. Вважається, що це були частини 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад збройних сил Російської Федерації.

Чи були застосовані ці війська проти двох батальйонів українських десантників – сказати важко. Однак, вочевидь, спільно з загонами самопроголошеної ДНР вони брали участь у боях з частинами української 30-ї бригади.

Воювати проти українських військ в районі державного кордону на початку – в середині серпня 2014 року було навіть легше. Коли замість «окруженців» на їх місце заходили інші частини Сектору Д, вони не розташовувались прямо біля кордону, а відступали від нього на 10-15 кілометрів. По цій «сірій» зоні легко нишпорили диверсійно-розвідувальні загони супротивника.

Знищений танк Т-64, який був на озброєні одного з загонів сепаратистів, що просувались «сірою» зоною здовж кордону на початку серпня 2014 року. Танк з екіпажем загинув в районі хутору Червона Зоря – неподалік від КПП Маринівка (фото пошуковця Володимира Дорофєєва)

Станом на 5 – 12 серпня 2014 року 3-я батальйонно-тактична група 30-ї бригади займала була розкидана по т.зв. опорних пунктах поміж селами Степанівкою та Боково-Платово. 1-й батальйон 30-ї бригади знаходився безпосередньо у селі Боково-Платово – важливому стратегічному місці. Це село розташоване поміж містами Красний Луч та Антрацит. З нього легко контролюються дороги від державного кордону на Донецьк та Горлівку. Крім того, від Боково-Платово до Лутугіно – де знаходились передові частини Сектору А, які здійснювали оточення Луганська – близько 40 кілометрів.

Мапа №1. Реальне розташування частин Збройних Сил України станом на 10-те серпня 2014 року. Від села Степанівка до села Боково-Блатово опорні пункти займали частини 30ї механізованої бригади. В районі с. Петровська (на схід від Савур-Могили) знаходилась 3-я батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади

Супротивник не став штурмувати Боково-Платово, а пішов у глибокий обхід здовж українсько-російського кордону. Загони сепаратистів та російських терористів (добровольців) 7-го серпня 2014 року несподівано з`явились у районі КПП Маринівка та села Степанівка. Вочевидь, вони пройшли по «сірій» території здовж кордону. Зав`язались бої з цими загонами. Крім того, район розташування 30-ї бригади від кордону і аж до села Нікіфорове (понад 20 кілометрів углиб України) почав щільно обстрілюватись артилерією з російської території.

Переломним моментом у боях в районі Маринівки та Степанівки стала поява на боці сепаратистів танків Т-72. 12-го серпня ці танки атакували опорні пункти 30-ї бригади в районі села Нікіфорове – аби роз`єднати її на дві частини. Саме тут стався героїчний бій танкового екіпажу старшого лейтенанта Абрамовича.

Читайте також: «Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича. Один із маловідомих епізодів боїв під Степанівкою»

Танки супротивника дійшли до міста Сніжного, де з`єдналися з місцевою залогою сепаратистів та російських добровольців. Після цього, ранком 13-го серпня, супротивником була здійснена танкова атака села Степанівка, в якому протягом двох попередніх днів через артилерійський вогонь зі сторони Росії було знищено чималу кількість військової техніки.

Читайте також: «Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками»

«Фронт» у районі Степанівки остаточно луснув. Мобілізовані хлопці, хто на чому міг – утікали на захід. Загалом поїхало вбік дому (до Житомирської області, звідки походила більшість мобілізованих) близько тисячі солдатів. Ще майже 100 тривалий час вважались зниклими без вісті. Деяких досі не знайдено. Утікачі потім розповідали про якесь загадкове двогодинне перемир`я, яке було заключне поміж сепаратистами та командуванням 30-ї бригади. За ці дві години українські війська мали знятись з району Степанівки та Савур-Могили – та піти чим далі на захід.

Унаслідок втечі 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади, 1-й батальйон несподівано опинився в районі села Бокове-Платове у цілковитому оточенні. До найближчого блокпосту на території Сектору Д – в районі села Петровське неподалік Савур-Могили, було понад 50 кілометрів. До району Лутугіне у Секторі А на півночі, який займали українські війська – близько 40 кілометрів. На щастя, в районі Лутугіне перебував 2-й батальйон та заступник командира бригади полковник Сергій Заболотний. Під його керівництвом була здійснена цікава операція з порятунку 1-го батальйону.

У селі Степанівка залишилась велика кількість знищеної військової техніки 30-ї механізованої бригади. Фото пошуковця Павла Нетьосова

Однієї ночі, непомітно для сепаратистів, батальйони на військовій техніці вийшли на зустріч один одному. 1-й батальйон лісною дорогою вийшов до села Колпакове, і далі – через с. Червона Поляна помандрував на с. Круглик – звідки висувався 2-й батальйон. Потім обидві частини повернулись у район Лутугіне. Цей нічний рейд обійшовся без утрат.

Після виведення з ладу 30-ї механізованої бригади натиск супротивника помітно знизився. Диверсійно-розвідувальні загони сепаратистів та російських добровольців за підтримки військової техніки обережно наступали вперед. Рухаючись здовж українсько-російського кордону, вони 16-го серпня захопили контрольно-пропускний пункт Успенка. Супротивник тепер мав змогу обстрілювати найближчий районний центр – село Амвросієвку, але взяти його не зміг. На щастя, у районі Амвросієвки знаходились підрозділи Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, укомплектовані, переважно, бійцями-контрактниками, які служили ще у внутрішніх військах. Там же перебував і 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». З півночі (збоку Торезу), село Амвросієвку прикривала ротно-тактична група 28-ї механізованої бригади. Район Амвросієвки вони тримали до 24-го серпня.

Центр села Степанівка. Фото пошуковця Павла Нетьосова

19 та 20-го серпня колона бронетехніки супротивника з`явилась поміж Савур-Могилою та селом Петровським. Вона зав`язали бій з батальйонно-тактичною групою 51-ї бригади, яка займала цей населений пункт. Солдати під тиском вогню ворога були змушені залишили село Петровське. Причому, зробили це несподівано навіть для штабу Сектору Д: наступного дня у цьому місці до полону сепаратистів дісталось кілька десятків українських військовослужбовців. Всі вони були переконані, що Петровське – в руках українських військ. До полону потрапили, у тому числі – полковник-розвідник зі штабу Сектору Д та полковник – начальник штабу 51-ї бригади. Захоплені військовослужбовці потім брали участь у сепаратистському «параді полонених» у Донецьку 24-го серпня…

Таким чином, станом на 21-е серпня у розпорядженні Сектору Д практично не залишилось військ:

-- два батальйони десантників відійшли в район Дебальцева,

-- 1-й батальйон 30-ї бригади змушений був прориватись в район Лутугіне,

-- батальйонно-тактичні групи 30-ї та 51-ї бригад знялися з фронту та відступили, перша – взагалі у Запорізьку область, а друга – на територію Сектору Б.

В районі Амвросієвки ще залишались: 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», в якого взагалі не було ніякого важкого озброєння, а також ротно-тактична група 28-ї бригади. Якщо додати до них нацгвардійців з Південного оперативно-територіального об`єднання – набиралось приблизно 700 бійців, які і тримали «фронт», що закривав район Іловайська зі сходу.

Цікаво зупинитись на ролі російських регулярних військ у бойових діях на території Сектору Д всередині серпня 2014 року. Достеменно відомо про загибель не менше 22 офіцерів та солдатів 17-ї та 18-ї мотострілецьких бригад Російської Федерації.

По днях підтверджені втрати цих бригад загиблими розподіляються таким чином:

 

17-а бригада

18-а бригада

Бойові дії, внаслідок яких могли загинути військовослужбовці

9 серпня

-

9

Обстріл «Градами» в районі м. Сніжного. Вочевидь, відбувався наступ на українських десантників, або – 1-й батальйон 30-ї бригади

10 серпня

-

-

 

11 серпня

-

2

Бої в районі Міусинська та Боково-Платово з 1-м батальйоном 30-ї бригади

12 серпня

2

-

Танковий бій в районі с. Нікіфорове

13 серпня

4

2

Наступ на с. Степанівку проти 3-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади

19 серпня

1

-

Бойові дії в районі с. Петровське проти батальйоннно-тактичної групи 51-ї бригади

20 серпня

2

-

Разом:

9

13

 

У російській пресі (з посиланням на родичів загиблих) кружляють різні цифри втрат цих бригад. Найбільші стосуються 18-ї бригади: мовляв, з 1200 солдатів, які зайшли на територію України, 120 загинуло та 450 було поранено – переважно внаслідок обстрілів з «Градів». Щодо 17-ї бригади – матері солдатів називають цифри у 60 загиблих. Напевно, ці цифри сильно завищені, але, вочевидь, про якихось загиблих з цих двох бригад ми дійсно нічого не знаємо. А відтак, цифри, наведені у таблиці – неповнені.

Є також дані про те, що крім 17-ї та 18-ї бригад у боях на території Сектору Д брали участь десантники з 76-ї десантно-штурмової дивізії Російської Федерації. Вона також мали загиблих та втратили на півдні Донецької області щонайменше одну одиницю Бойової машини десанту (БМД-2).

Участь російських регулярних військ у бойових діях проти Збройних Сил України, вочевидь, старанно маскувалась. Наприклад, атака танків Т-72 російського зразка протягом 12-13 серпня видавалась, як проведення наступальних дій бригади «Оплот» самопроголошеної ДНР. Крім того, підрозділи російської армії вводились у бій лише у крайніх випадках. В основному проти Збройних Сил України діяли загони сепаратистів та російських добровольців.

Знищений під Нікіфорово у бою з підрозділом старшого лейтенанта А.Абрамовича танкт Т-72. Бортовий номер цього танку (фото надано пошуковцями Союзу «Народна пам`ять».)

Частинам збройних сил Російської Федерації ставились якість конкретні завдання, по виконанні яких вони одразу виводились з «фронту». Наприклад: зірвати плани української сторони з взяття під контроль району падіння Боїнгу-777; розчистити шляхи сполучення від російського кордону до Донецьку через Боково-Планово та Степанівку, і т.д.

Участь російських регулярних військ у боях на Донбасі у середині серпня 2014 року стала предметом багатьох дискусій як у Росії, так і в Україні. Для когось (переважно в Україні) це було здійсненим фактом, для інших (передусім мешканців Росії) – вигадкою, фєйком. На превеликий жаль, до другої категорії належали і ті українські воєначальники, які потім були головними дійовими особами в Іловйських подіях. Так, генерал Руслан Хомчак, оповідаючи про несподівану появу російських військ 24-25 серпня, у своєму інтерв`ю заявив: «Тогда я, кстати, вообще не верил, что Россия может полноценными воинскими подразделениями открыто зайти в Украину и вести боевые действия».

Тобто, навіть Хомчак не вірив у те, що проти 30-ї бригади задовго до 24-го серпня вже воювали російські танки!

 


©2007-2017 «Український тиждень»
 
1. Мочити РФ
2. Дружити з РФ

Проаналізуємо коротенько обидві.

1. Щоб замочити РФ необхідно щороку посилювати її ізоляцію по всіх напрямках, посилювати з такою швидкістю, щоб РФ не встигала адаптуватися до нового впливу на неї.
Для проведення ефективного прогресуючого ізолювання на протязі тривалого часу має проводитись узгоджена політика першої 20-ки світових економічних гравців. Насправді йдеться про холодну війну і готовність країн 20-ки перейти до війни гарячої.

2. Для тієї частини світового бізнесу, яка не отримує зиску з ведення холодної війни з РФ, а з іншого боку яка працює в умовах конкуренції, холодна війна є небажаною обставиною. Ця частина бізнесу тисне на свої уряди змушуючи їх відмовитися від холодної війни з РФ. Час від часу від тих чи інших урядів 20-ки лунають пропозиції завершити політику ізоляції РФ і разом з тим якимось чином заглушити Донбаську кризу і виробити компроміс щодо проблеми Криму.

На мою думку, через рік-два світ дізнається яка тенденція стала провідною. І тим шляхом і піде.



12 грудня 10:24   ▪   Ігор Лосєв

Загроза не зникла. Що зроблено?

Що влада готова протиставити повноцінній російській агресії
Матеріал друкованого видання
№ 49 (473)
від 8 грудня

Нині в Україні у зв’язку з доволі млявим перебігом подій на східному фронті відчувається певне самозаспокоєння влади. Спорадичні обстріли без рішучих дій агресора заколисують українську верхівку, послаблюючи її й без того не дуже активні дії. Чомусь на вищих поверхах управління державою сформувалася думка, що найближчим часом зберігатиметься нинішній порядок.

Але хіба хтось із боку ворога давав гарантії щодо дотримання статус-кво? І навіть якби давав, то хіба ставлення Заходу до Будапештського меморандуму, хіба брехня Кремля нічого не навчили?

Усе може в будь-який момент радикально змінитися. І до цього треба бути готовим. Політичні метаморфози в Європі, цілком можлива перемога на виборах у Франції, Нідерландах, Італії проросійських лідерів, перемога Дональда Трампа в США, цілком імовірно, надихнуть Путіна на новий, значно потужніший удар по Україні. І не треба базікати про послаблення Росії, про брак коштів, про недостатню потугу її армії. Треба знати росіян, проживши (не з власної волі) понад 300 років пліч-о-пліч із ними. Заради імперського панування над Україною там підуть на будь-які жертви та самообмеження, продадуть останню сорочку, але сили й засоби для завдання поразки Україні знайдуть. І цим російське суспільство відрізняється від українського, що не завжди готове йти ва-банк. Нинішній світовий хаос, деморалізація традиційних планетарних центрів сили цілком влаштовують кремлівського диктатора, надаючи йому сприятливі можливості для реалізації його планів. Тому ставка Порошенка на іноземних партнерів («Захід нам допоможе»), не виключено, виявиться геть провальною.

За нинішніх умов єдиними справжніми союзниками України можуть бути лише українська армія та український флот (якого практично немає і мало що робиться для його відновлення). Сподіватися варто тільки на власний народ і власну державу. 

Читайте також: Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

Якщо Путін спробує «дотиснути» Україну, він застосовуватиме бойову авіацію. А саме за цими озброєннями наша країна значно поступається агресорові. Наразі в нас лише ведуться розмови про необхідність посилити «повітряний щит».

Крім того, не можна абстрагуватися від імовірних інспірованих агресором внутрішніх збройних заколотів, диверсій і терористичних актів, від провокаційного творення нових «народних республік», коли українським силовим структурам (насамперед СБУ та Національній гвардії) доведеться діяти в непритаманному їм стилі, себто швидко, рішуче та жорстко. Без звернення до «багнистих» українських судів і заможних українських прокурорів. На війні як на війні. Та й від непристойного слова з трьох літер «АТО» доведеться нарешті відмовитися, щоб не дурити власний народ і світову громадськість. Це війна, панове начальники…

Через брак повноцінного парламентського контролю за силовими структурами та оборонною промисловістю громадянське суспільство досі не знає про справжню ситуацію в Укроборонпромі. Доходять лише сумнівні чутки про якісь корупційні скандали, що інколи стають предметом журналістських розслідувань. Що ж до решти й досі не зрозуміло, чи вдалося поставити Укроборонпром на воєнні рейки, чи він, як і раніше, прибутково озброює армії арабських емірів. Взагалі у військовій галузі України відбувається чимало дивного, що не піддається раціональному поясненню. Наприклад, за дефіциту повітряних сил українські гелікоптери чомусь досі виконують якусь місію ООН в африканській країні Ліберії… Яка Ліберія, коли в стані війни в Україні на обліку кожен літальний апарат. Між іншим, під час російської агресії 2008 року проти Грузії грузини негайно повернули з Іраку свою елітну миротворчу бригаду. І жодного нерозуміння таких дій з боку світових структур не було.

Цілком можливий майбутній російський удар по Україні висуває надвисокі вимоги до української системи протитанкової оборони. Звісно, можна ще довго випрошувати в США протитанкові ракети Javelin, але за три роки було реально організувати випуск аналогічної продукції в Україні. Тим більше що ще з радянських часів Україна мала багатющі традиції виготовлення різноманітних протитанкових засобів. Зокрема, у Києві навпроти Києво-Печерської лаври, там, де потім влаштували «Мистецький Арсенал», діяв завод із виробництва ПТУРСів — протитанкових керованих реактивних снарядів. Після здобуття незалежності керівні пацифісти той завод ліквідували.

Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті

Але навіть зараз ще лишилися кадри й технології для виготовлення власних високоефективних протитанкових снарядів і ракет. Проте чи опікується цим бодай хтось у вищих ешелонах влади України? Чи простіше їздити до Вашингтона й скиглити перед американськими політиками?
Ми багато чуємо про те, як героїчно Укроборонпром модернізує старі, ще радянські, техніку та озброєння. А де ж нові креативні зразки вітчизняної зброї? Ось, наприклад, Росія почала виробляти кулі, що легко пробивають броню української броньованої техніки. Де українська відповідь? Наші широко розрекламовані панцерники насправді не завжди якісні. Танкові заводи України завантажені на 15–20%, хоча в умовах війни мали б працювати в три зміни.

Дуже непокоїть і кадрова політика у Збройних силах. Вона мало змінилася порівняно з мирним часом. Колись радянський письменник Сєрґєєв-Ценскій у книжці про Кримську війну ХІХ століття написав: «Гармати висувають», себто під час війни кар’єра офіцера має визначатися його реальними бойовими заслугами, вмінням ефективно керувати військовими підрозділами на полі бою. В Україні досі засилля паркетно-бюрократичних генералів ще радянської ментальності, які не відповідають вимогам сучасної війни.

Водночас штучно блокується кар’єрне зростання талановитих фронтових комбригів і комбатів. Навіть Петро Порошенко якось зронив фразу про бажане запровадження в ЗСУ звання бригадного генерала, що надавалося б перспективним фронтовим офіцерам, які особливо відзначилися в боях. Це сприяло б створенню прогресивного генеральського резерву ЗСУ. Однак те побажання верховного головнокомандувача було повністю проігноровано. А сам верховний, вочевидь, не дуже й наполягав. Тоді як такі нестандартні кадрові рішення були успішно апробовані в інших країнах, приміром у США під час війни між Північчю та Півднем, коли доброволець, простий американець із північних штатів Улісс Ґрант зібрав загін патріотів і почав воювати. Він брав міста південців одне за одним. Ґрант мав суттєву ваду: схильність до спиртних напоїв. Донощики повідомили президентові Аврааму Лінкольну про той факт. Але Лінкольн, який дав Ґранту звання бригадного генерала, знав, що це найуспішніший полководець його армії. Тому він запитав своє оточення: «А чи не відправити решті наших генералів по ящику віскі?». Після війни американці обрали бригадного генерала Ґранта президентом США.

А в нас поки що ситуація в ЗСУ далека від ідеалу. Порошенко скрізь розповідає, що Збройні сили України є найсильнішою армією Європи, але міжнародні експерти дають нашій армії за потугою лише 30-те місце у світі. З цього випливає, що бути найсильнішою в Європі вона за визначенням не може. Проте повинна такою стати, якщо ми (і наша влада) хочемо вижити.

Час ще є, але його обмаль.

*****************************

Авторитарна система не має мотивацій до відстоювання національних інтересів. Схоже на те, що без справжньої визвольної війни український народ не стане дорослим.
Неспокійно. Таке враження, що зайшли у глухий кут. Вихід з гк кожний шукатиме свій. Наша авторитарка може загострити ситуацію на війні задля консолідації навколо себе. В медіапростір напустять коломуті щоб унеможливити масовий протест. Єдиного конкурента змішають з лайном і нейтралізують.

Тобто, реально, теперішня верхівка намагатиметься утримувати статус-кво. Головним патріотом в Україні стане Президент. Також і московській авторитарці потрібна війна. Отже, перебування в глухому куті буде заморожено.

Статус-кво триватиме стільки часу, скільки його потребуватиме зміна поколінь. Адже поки не відбудеться переродження авторитарної ментальності на демократичну, всі будуть зацікавленими зберігати статус-кво.
Єдина конкурентноспроможна галузь бувшого СРСР і його наступниці РФ була і є ВПК. Більше того, ЗС РФ є єдиним і ефективним аргументом РФ у її світовій грі. Тому РФ, поки вона сподівається на "ще пожити", буде цим інструментом користатися.

РФ зараз просто не може відмовитися від своєї єдиної козирної карти. Тому Заходу і Україні, поки вони не підняли білий прапор, не можна сподіватися на мирний вихід з поточної кризи. РФ буде козиряти до останнього.

Єдиною альтернативою горячій війні є війна холодна. Тобто Захід має суттєво збільшити витрати на війну і повернутися до риторики Рейгана.

Якщо Захід цього не зробить, Україна постраждає першою. Путін не буде захоплювати Україну. Він лише Зайде в Київ, зруйнує Майдан і піде в Новоросію. Знищивши при тому український ВПК і більшу частину ЗСУ.

********************************

Маю визнати, що у РФ є ще дві козирні карти - спецслужби і спецфінанси. Про це нагадує Financial Times


Кремль заохочує іноземних сепаратистів, щоб покінчити із Заходом – Financial Times




"Апостроф":

Справа на людину Путіна в Україні: журналіст підірвав мережу цікавою деталлю




Журналіст Віталій Портников, коментуючи оприлюднення Генеральною прокуратурою України (ГПУ) аудиоперехватов телефонних розмов радника президента РФ Сергія Глазьєва з людьми, причетними до анексії Криму та розпалювання війни на території України, нагадав цікаву деталь.

Про це Портников написав на своїй сторінці в Facebook.

Він нагадав, що Глазьєв і російський депутат Затулін були постійними гостями ток-шоу Савіка Шустера.

Портников зазначив, що намагався спілкуватися з ними як з провокаторами, але інші учасники програми цього не розуміли.

"А вони продовжували їздити і виступати, готуючись до знищення нашої країни", — зазначає журналіст,

Те, що політики продовжують ходить на шоу Шустера для діалогу з іншими провокаторами, Портніков назвав схильністю до самогубства.

Менш ніж за півгодини пост Портникова зібрав понад 580 лайків і більше 70 репостов.

Як повідомляв "Апостроф", сьогодні Генеральна прокуратура України (ГПУ) висунула громадськості аудіоперехвати телефонних розмов, які вів радник президента РФ Сергій Глазьєв з причетними до окупації Криму людьми.

************************

Виходить так, що Портніков знав про те, що "вони продовжували їздити і виступати, готуючись до знищення нашої країни", але не сповістив про те (про підготовку знищення) широку громадскість, що не завадило йому зараз настучати на Шустера. Схоже, що Портніков розпочав готувати грунт для знищення владою "ворога України" (зараз широка громадскість в коментарях згадає про "жидівську морду", .. не Портнікова, а Шустера, звичайно).

Першим бажанням було назвати цей пост "Вонючка Портніков", але потім у мене виникли інші варіанти пояснень цього відвертого стуку на колєгу.

Портніков з Шустером просто по-різному ставляться до професії журналіста.

Шустер вважає, що завданням журналіста є стимулювати у споживача інформації навичку мислити, а не просто рефлексувати, як песик Павлова. Такий висновок у мене складається із перегляду його програм як продуктів журналістської праці. Савік виставляє на арену виразних персонажів, які є носіями чи то протилежних інтересів, чи то протилежних світобачень/розумінь і провокує зіткнення між ними.

Портніков відверто працює на мінстець - так виглядає. Хоча можна уявити і таке, що він не отримує винагород в мінстеці, а просто таким чином висловлює власне розуміння обов'язку журналіста в час війни. Щось подібне демонстрував Ілля Еренбург в ті часи. "Убей немца!" - здається так він розумів обов'язок журналиста на тій війні.

Савіка цікавить збільшення мислячих людей, Портнікова цікавить збільшення ненависті до руських.

Портніковске діло правоє, перемога буде за ним.
"В четверг, 7 августа, механизированные 72, 51 и 24 и 79 аэромобильная бригады вырвались из "котла"."

Для утворення пастки, як кажуть, треба оперувати потрійною перевагою. Скількі ж то "терористів" приймало участь в облозі 4-ох бригад? 12-ть бригад?!

Якщо так, то навіть після закінчення горячої фази на Донбасі ми отримаємо постіного ворога всередині.

Profile

vcartes

July 2017

S M T W T F S
      1
2345 678
910 111213 1415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 12:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios